Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен
— Ні, ні… Містере Річардс, ви…
— Наша служниця виказала йому мою таємницю…
— Ніхто мені нічого не виказував.
— … і його можна зрозуміти й виправдати: він пошкодував за добром, що вчинив, і тепер викрив мене… по заслузі…
— Це неправда! Присягаюся!
— Прощаю йому від щирого сердця.
Палкі протести Берджеса були марні — Річардс уже не чув його. Він одійшов у вічність не відаючи, що ще раз був несправедливий до бідолахи Берджеса. Старенька його дружина померла тієї самої ночі.
Останній із дев’ятнадцяти Непідкупних став жертвою диявольського мішка. З лицемірного міста було зірвано останній клапоть його давньої слави. Скорбота його була непоказна, зате справжня.
Законодавчим актом — у відповідь на прохання та петиції — дозволено було перейменувати Гедліберг (байдуже, як саме, — я його не викажу), а також вилучити одне слово з окраси міської печатки — девізу, відомого не одному поколінню городян.
Місто знову стало чесним, але тепер його так легко не обдуриш.
Колишній девіз: НЕ ВВЕДИ НАС У СПОКУСУ
Новий девіз: ВВЕДИ НАС У СПОКУСУ
Подорож капітана Стормфілда до раю
(Фрагмент)
Переклала Надія Гордієнко-Андріанова
I
Так от, пробувши в покійниках близько тридцяти років, почав я вже трохи непокоїтись. Не забувай, що я весь цей час мчав у просторі, мов комета. Та куди там комета! Знаєш, Пітерс, скільки я їх перегнав?! Звісно, жодна з них не летіла моїм курсом, — адже вони рухаються по довгій орбіті, схожій на петлю ласо, а я мчав у потойбічний світ прямо, як стріла. Але інколи шлях котроїсь комети на годинку-дві збігався з моїм, і тоді ми мчали наввипередки. Однак перегони ці щоразу були односторонні, бо я проносився повз них так швидко, ніби вони стояли на місці. Звичайна комета долає відстань не більше двохсот тисяч миль за хвилину. Певна річ, коли я натрапляв на одну з таких комет, як-от, скажімо, комета Енке чи Галлея, — то вона, бувало, тільки промайне на мить і зникне. Цього, власне, й перегонами назвати не можна. Виходило так, ніби комета — товарний поїзд, а я — телеграма.
Та коли я вибрався за межі нашої астрономічної системи, мені почали попадатися комети зовсім іншого роду. У нас таких комет зроду-віку ніхто й не бачив! Якось уночі, коли я отаким собі рівним ходом на всіх вітрилах мчав з попутним вітром, — гадаю, я долав десь так із мільйон миль на хвилину, а то й більше, але ніяк не менше, — я раптом помітив надзвичайно велику комету румби на три вбік від мого штирборту. Судячи з кормових вогнів, я визначив її напрямок — норд-ост-тен-ост. Але вона летіла так близько до мого курсу, що я не хотів пропустити нагоди. Отож я відхилився на один румб, закріпив штурвал і кинувся слідом за нею. Якби ти тільки чув, з яким свистом я розтинав простір, як сипалися на всі боки електричні пух і пір’я! Хвилини через півтори я вже мчав оточений електричним сяйвом такої сили, що на багато миль навкруги стало ясно, наче серед білого дня. Спочатку комета горіла вдалині блакитнуватим вогником, як напівпригаслий смолоскип, але що ближче я підлітав, то більшою вона ставала. Я мчав так швидко, що через якихось півтораста мільйонів миль уже потрапив у її фосфоресційний кільватер і мало не осліп від яскравого блиску. Ну, подумки сказав я собі, так дуже легко й урізатися в комету, а це мені зовсім ні до чого. Отож я звернув убік і наддав ходи. Незабаром порівнявся з її хвостом. Знаєш, на що це скидалося? Здавалося, ніби якась дрібна комашина наблизилась до американського материка. Швидкості я не збавляв ні на мить. Отак проплив повз корпус комети півтораста з чимось мільйонів миль і з обрисів бачу, що не добрався ще навіть до талії. Знаєш, Пітерс, ми й не уявляємо собі, що таке тамтешні комети! Коли хочеш побачити справжню комету, вибирайся за межі нашої сонячної системи — там для них простору більше, розумієш? Друже мій, там я бачив такі комети, які не вмістилися б навіть в орбітах наших найбільших комет, — їхні хвости звисали б назовні.
Пролетів я ще півтораста мільйонів миль і ледве порівнявся, так би мовити, з плечем комети. Щиро кажучи, я відчував неабияке задоволення. Аж дивлюся — до борту підходить черговий офіцер, наводить на мене підзорну трубу та як загорлає:
— Гей, ви там, унизу! Ворушіться, проворніше ворушіться! Підкинути в топки сто мільйонів більйонів мільярдів тонн сірки!
— Слухаю, сер!
— Свистати вахту зі штирборту! Всі на палубу!
— Слухаю, сер!
— Двісті тисяч мільйонів чоловік — підняти бомбрамселі й трюмселі!
— Слухаю, сер!
— Поставити ліселі! Підняти всі вітрила до останньої ганчірки! Усі від носа до корми!
— Слухаю, сер!
Не минуло й секунди, як я зрозумів, що не на того натрапив. А ще за якихось десять секунд переді мною замість комети була сліпуча хмара розжареної до червоного парусини. Вона заслонила небо від краю до краю, — здавалося, ніби комета розпухла й заполонила собою весь навколишній простір. А сірчаний дим — просто слів нема, щоб описати, як він клубами шугав у небеса; про сморід годі й казати. А вже як рвонула та страхітлива посудина! Якби ти почув, який зчинився гвалт! Сюрчать одразу тисячі боцманських свистків, матроси, що їх вистачило б заселити сотню тисяч світів із наш завбільшки, лаються — і всі водночас. Одне слово, я такого за своє життя ніколи не чув.
Ми скільки сили ревіли й гуркотіли поряд. Досі я не зустрічав комети, яка випередила б мене, отож вирішив хоч луснути, а обігнати й цю. Я гадав, що вже маю сяку-таку репутацію у всесвіті, і сподівався, що й цього разу мені пощастить підтримати її. Нарешті завважив, що обганяю комету — не так швидко, як раніше, але обганяю. На борту комети розпалилися пристрасті. Понад сто мільярдів пасажирів прибігли знизу, підійшли до борту й стали закладатись. Зрозуміло, що від цього комета накренилась і почала втрачати швидкість. Ну й розлютився ж помічник капітана! Врізався в юрбу та як загорлає у рупор:
— На середину палуби! На середину палуби, ви…[80] бо голови порозвалюю всім, до останнього
