Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен

Ураган голосів. Розкрийте мішок! Розкрийте мішок! Усі вісімнадцятеро — на поміст! Комітет пропаганди гедліберзької традиції! Вперед, Непідкупні!

Голова рвонув краї розрізу, витяг з мішка жменю чималих жовтих блискучих монет, потрусив ними й почав приглядатися.

— Друзі, це просто позолочені свинцеві кружальця.

Повідомлення було зустрінуто бурхливим вибухом радощів, а коли гамір трохи вщух, кушнір гукнув:

— За правом старшинства містер Вілсон — голова Комітету пропаганди традицій. Я пропоную, щоб він вийшов сюди й одержав гроші від імені всієї чесної компанії.

Сотня голосів. Вілсон! Вілсон! Вілсон! Промову! Промову!

Вілсон (тремтячим від люті голосом). Дозвольте сказати, не перебираючи висловів: чорт би побрав ці гроші!

Голос. А ще баптист!

Голос. Лишається сімнадцятеро Символів. Виходьте, панове, гроші довірено вам!

У відповідь запанувала тиша.

Лимар. Пане голово, від усієї колишньої аристократії лишилася єдина незаплямована людина. Вона потребує грошей і заслужила їх. Пропоную доручити Джекові Голідею пустити з аукціону оці позолочені двадцятидоларові кружальця, а виручку віддати тому, кому вона по праву належить і кого Гедліберг щиро шанує, — Едвардові Річардсу.

Всі зустріли пропозицію з великим захопленням, навіть собака. Лимар відкрив торги з одного долара, громадяни міста Брікстона та представники Барнема почали запеклу боротьбу. Присутні бурхливо вітали кожну надбавку. Збудження щохвилини зростало, купці в запалі набавляли все сміливіше, ціна стрибнула від одного долара до п’яти, далі до десяти, двадцяти, п’ятдесяти, ста, далі…

Ще на початку аукціону Річардс тужливо прошепотів дружині:

— Мері, чи можемо ми мовчати? Це… це… розумієш… винагорода за чесність, — свідчення нашої чистоти… і… і чи можемо ми мовчати?.. Може, мені краще встати і… Мері, що нам робити?.. Як ти?..

Голос Голідея. П’ятнадцять доларів!.. П’ятнадцять доларів за весь мішок… Двадцять!.. Ага, дякую… Тридцять… дякую ще раз… Тридцять, тридцять!.. Здається, я не помилився… сорок? Сорок! Набавляйте, панове, набавляйте!.. П’ятдесят. Дякую, благородний римлянине! П’ятдесят… п’ятдесят! Сімдесят!.. Дев’яносто! Чудово! Хто більше, хто більше!.. Сто двадцять… Сто сорок. Дуже вчасно!.. Півтораста!.. Двісті!.. Чудово! Чи я правильно почув — дв… Дякую! Двісті п’ятдесят!..

— Знову спокуса, Едварде! Я вся тремчу… Тільки-но пощастило уникнути однієї… Цей урок мав би…

— Мені почулося шістсот?.. Дякую!.. Шістсот п’ятдесят, шістсот п’я… Сімсот!

— Але якщо подумати, Едварде… Ніхто не підо…

— Вісімсот доларів!.. Ура! Хто дає дев’ятсот?.. Містер Парсонс, мені почулося… Дякую. Дев’ятсот!.. Цей чудовий мішок із чистим свинцем коштує всього дев’ятсот доларів. Разом із позолотою, й так далі… Що? Тисяча?.. Красненько вам дякую!.. Хтось сказав тисячу сто?.. Мішок, про який скоро всі Сполу…

— Едварде (з риданням у голосі), ми такі бідні!.. Гаразд… Роби як знаєш… як знаєш…

І Едвард упав так низько… тобто лишився сидіти на місці, вже не дослухаючись до свого неспокійного, але переможеного обставинами сумління.

Тим часом за подіями цього вечора з видимою цікавістю стежив незнайомець, який скидався на аматора-детектива, що, перевдягнувшись, намагається видати себе за англійського графа. Задоволений тим, що відбувалося в залі, він раз у раз подумки робив якісь зауваження, що зрештою утворили приблизно такий монолог:

— Ніхто з вісімнадцятьох не бере участі в торгах. Негаразд. Треба вжити якихось заходів, бо інакше вистава втратить драматичну єдність. Нехай самі куплять мішок, який намагалися вкрасти. Нехай заплатять велику ціну — серед них є й багаті. І ще одне: виявляється, не всі жителі Гедліберга на один копил. Людина, через яку я так помилився, повинна одержати винагороду за чийсь рахунок. Бідолаха Річардс присоромив мене: він чесна людина… Не розумію, як це сталося, але правди ніде діти. Він розгадав мій хід, і виграш належить йому. Тож хай увірве якнайбільший шмат. Правда, він розчарував мене, та дарма!

Незнайомець уважно стежив за ходом аукціону. Після тисячі доларів надбавки почали швидко зменшуватись. Він почекав ще. Ось уже вибув один учасник змагання, за ним — другий, третій. Тоді незнайомець накинув ціну. Коли надбавки впали до десяти доларів, він додав п’ять. Хтось запропонував ще три. Він зачекав хвилинку, накинув півсотні, і мішок дістався йому за тисячу двісті вісімдесят два долари. Зал вибухнув схвальними вигуками й одразу стих — незнайомець підвівся з місця, підніс руку й заговорив:

— Хочу попросити вас про одну послугу. Я торгую рідкісними речами і маю зв’язки з нумізматами в усіх країнах світу. Я міг би й так заробити на цьому мішку, але якщо ви пристанете на мою пропозицію, ми з вами піднімемо ціну на ці свинцеві двадцятидоларові кружальця до вартості таких самих монет із справжнього золота, а може, й вище. Дайте тільки мені свою згоду, і частина мого зиску дістанеться містерові Річардсу, кришталевій чесності якого ви сьогодні віддали данину справедливої і щирої поваги. Його частка становитиме десять тисяч доларів, і ці гроші я вручу йому завтра. (Бурхливі оплески в залі).

Слова «кришталева чесність» змусили Річардсів густо зашарітися, однак це зійшло за вияв скромності.

— Якщо за мою пропозицію проголосує більшість — бажано дві третини, — я вважатиму, що місто схвалило її, а мені більше нічого не треба. Всяка рідкісна річ піднімається в ціні, коли вона чимось особливо збуджує людську цікавість і викликає багато розмов. Отже, якщо ви дозволите вибити на цих фальшивих монетах імена вісімнадцяти джентльменів, які…

Дев’ять десятих присутніх, включаючи і собаку, дружно підвелися зі своїх місць, і пропозицію було прийнято під бурхливі оплески та сміх.

Потім усі посідали, а «Символи», за винятком «доктора» Клея Гаркнеса, посхоплювались і почали рішуче протестувати проти такої наруги, погрожуючи, що…

— Будь ласка, без погроз, — спокійно промовив незнайомець. — Я знаю, що дозволено законом. Крім того, я не звик до залякувань. (Оплески).

Він сів. «Доктор» Гаркнес вирішив скористатися з нагоди. Він і Пінкертон вважалися найбільшими багатіями в місті. Гаркнес був власником золотих розсипів, тобто фабрики, що випускала ходові патентовані ліки. Він виставив свою кандидатуру до міської управи від однієї партії, а Пінкертон — від другої. Боротьба між ними точилася запекла і з кожним днем усе більш розпалювалася. Обидва були дуже ласі до грошей. Обидва купили по великій ділянці землі — і то неспроста. Мало розпочатися будівництво нової залізниці, і кожному з них кортіло пройти в управу, щоб домогтися її прокладання у вигідному для себе напрямку. Перевага в один голос могла не тільки забезпечити перемогу на виборах, а й подвоїти і навіть потроїти капітал переможця. Ставка була чимала, але