Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен

Голоси. Правильно! Правильно! Вілсон, виходьте!

Шапкар. Пропоную прокричати трикратне «гіп-гіп ура!» на честь містера Вілсона — символа тих чеснот, які…

Йому не дали договорити. Під оглушливе «ура!» й несамовитий стук молоточка голови кілька громадян, що не стямилися від захвату, підсадили Білсона на плечі до одного з його приятелів, досить високого на зріст, і вже урочисто рушили до помосту, але тут голові пощастило перекричати всіх.

— Тихше! Сядьте! Ви забули, що треба прочитати ще один документ! — Коли тиша відновилася, Берджес узяв зі стола другого листа, хотів було прочитати його, але роздумав і натомість сказав: — Я зовсім забув! Спершу треба оголосити всі вручені мені записки.

Він вийняв із кишені конверт, розпечатав його, витяг звідти записку і, мигцем перебігши її, чомусь дуже здивувався. Потім довго тримав листок у простягненій руці, придивляючись до нього і так і сяк…

Чоловік двадцять-тридцять дружно крикнули:

— Що там таке? Читайте вголос! Уголос!

І Берджес прочитав — поволі, ніби не вірячи своїм очам:

— «Я сказав іноземцеві… (Голоси: Це ще що таке?)… Ви не така погана людина… (Голоси: Оце-то чортовиння!) Ідіть і спробуйте виправитись». (Голоси: Ой! Не можу!) Підписано: «Банкір Пінкертон».

Тут у залі знялося щось неймовірне. Такі бурхливі веселощі могли б довести розсудливу людину до сліз. Ті, хто вважав, що їхній честі нічого не загрожує, вже не сміялись, а ридали. Репортери, корчачись із реготу, виводили такі карлючки у своїх записниках, яких не розібрав би ніхто в світі. Собака, що спав у кутку, прокинувся й почав з переляку несамовито гавкати. Серед загального шуму й галасу час від часу можна було розібрати окремі вигуки:

— Оце розбагатіли — два Символи Непідкупності, не рахуючи Білсона!

— Три! Сухореброго теж туди! Каші маслом не зіпсуєш!

— Правильно! Білсона обрано!

— А Вілсон, бідолаха — його обікрали зразу двоє!

Могутній голос. Тихше! Голова виловив іще щось із кишені!

Голоси. Ура! Щось новеньке! Вголос, уголос!

Голова (читає). «Я сказав іноземцеві…» — і так далі. «Ви не така погана людина. Ідіть…» — і так далі. Підпис: «Грегорі Йєйтс».

Ураган голосів. Чотири Символи! Ура Йєйтсові! Ну ж бо далі!

Збори не тямилися від захвату і не бажали пропускати найменшої нагоди повеселитися. Кілька пар з числа Дев’ятнадцятьох попідводилися бліді й засмучені і почали пробиратися до виходу поміж лавами, але тут пролунало десятків зо два голосів:

— Двері! Замкнути двері! Жоден Непідкупний звідси не вийде! Усі на місця!

Волю публіки було виконано.

— Виловлюйте з кишені все, що там є. Вголос! Уголос!

Голова виловив іще одну записку, і вуста його знову вимовили знайомі слова:

— «Ви не така погана людина…»

— Прізвище! Прізвище! Як прізвище?

— Л. Інголдсбі Сарджент.

— П’ятеро символів! Складай їх до купи! Далі! Далі!

— «Ви не така погана…»

— Прізвище! Прізвище!

— Ніколас Уїтуорт.

— Ура! Ура! Оце так символічна пора!

Хтось підхопив ці дві римовані фрази (випустивши «оце так») і заспівав їх на мотив чарівної арії з оперети «Мікадо»:

Не бійся кохать, дівчат цілувать…

Збори взялися захоплено вторувати солістові, і саме вчасно хтось придумав другий рядок:

Ти добре запам’ятай…

Усі проревли його гучними голосами. Тут-таки готовий був і третій:

Не має гріхів наш Гедліберг…

Проревли і цей рядок. І не встигла завмерти остання нота, як Джек Голідей дзвінким виразним голосом підказав зборам заключне:

Лиш символи їхні, і край!

Ці слова проспівали з особливим запалом. Потім на радощах зал з величезним піднесенням виконав увесь куплет двічі вряд і на завершення тричі по три рази прокричав «гіп-гіп ура!» на честь «непідкупного Гедліберга» і всіх тих, хто сподобився високого звання «Символа його непідкупності». Громадяни почали вимагати:

— Далі! Далі! Читайте далі! Все прочитайте, все, що там є!

— Правильно! Читайте! Ми здобудемо собі невмирущу славу!

Чоловік десять повставали й почали протестувати. Вони казали, що цю комедію затіяв якийсь безпутній жартівник, що це образа всій громаді. Підписи, безперечно, підроблено.

— Сідайте! Сідайте! Досить! Самі себе виказали! Ваші прізвища теж там знайдуться!

— Пане голово, скільки у вас тих конвертів?

Голова взявся підраховувати.

— Разом з розпечатаними — дев’ятнадцять.

Грім глузливих оплесків.

— Може, всі вони розкривають одну й ту ж таємницю? Пропоную оголосити кожен підпис і, крім того, зачитати перших п’ять слів.

— Підтримую пропозицію!

Пропозицію поставили на голосування і прийняли одноголосно. І тоді бідолаха Річардс підвівся з місця, а разом з ним підвелась і його старенька дружина. Вона стояла, опустивши голову, щоб ніхто не бачив її сліз. Річардс узяв дружину під руку й заговорив тремтячим голосом:

— Друзі мої, ви знаєте нас обох — і Мері, і мене… все наше життя пройшло у вас на очах. І мені здається, що ми заслужили вашу симпатію й повагу…

Містер Берджес перепинив його:

— Дозвольте, містере Річардс. Це все правильно, що ви кажете. Місто справді знає вас. Воно прихильно ставиться до вас, справді поважає вас, ще й більше — шанує і навіть любить…

Тут пролунав голос Голідея:

— Ось вам ще одна першосортна істина! Коли збори погоджуються з головою, нехай підтвердять його слова. Встаньте! А тепер «гіп-гіп ура!» — хором!

Всі як один встали й повернулися лицем до літнього подружжя. В повітрі, мов лапатий сніг, замиготіли носовички і гримнули щирі вітальні вигуки.

— Я хотів сказати, — вів далі голова, — що всі ми знаємо ваше добре серце, містере Річардс, але тепер не час виявляти милосердя до винних. (Вигуки: «Правильно! Правильно!») З вашого обличчя видно, що саме ви збираєтеся з властивою вам великодушністю просити, але я нікому не дозволю заступатися за цих людей…

— Але я хотів…

— Містере Річардс, сядьте, прошу вас. Нам ще треба переглянути решту записок — хоча б із почуття справедливості щодо тих, кого ми вже викрили. Тільки-но з цим буде покінчено, ми вас вислухаємо, — повірте моєму слову.

Голоси. Правильно! Слушно каже голова. Зараз перепиняти не можна! Далі! Прізвища! Прізвища! Збори так ухвалили!

Старенькі нехотя сіли на свої місця, і Річардс прошепотів дружині:

— Тепер почнуться муки чекання. Коли всі довідаються, що ми збиралися просити тільки за самих себе, — ганьба буде ще більша.

Голова почав оголошувати прізвища далі, і веселощі в залі спалахнули з новою силою.

— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Роберт Дж. Тітмарш».

— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Еліфалст Уїкс».

— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Оскар Б. Уайлдер».

І раптом зал осяяла блискуча ідея: звільнити