Острів Тамбукту - Марко Марчевський

Арикі сидів на піску і дивився то на мене, то на офіцера. Я звелів йому встати і йти зі мною.

— Куди ти мене поведеш? — спитав він.

— До жовтого тани.

— До жовтого тани? Справді?

— Так.

— А де він?

— В селищі.

— А не на великому човні?

— Ні, він у селищі.

— А ти не брешеш?

— Навіщо мені брехати? Я йду до нього. Якщо хочеш, іди й ти, а не віриш, вичерпуй воду з човнів.

— О Андо! Піду, Андо!

І він почвалав слідом за мною.

Ми пішли в селище. Там ще диміли недогорілі хатини. На майдані зяяла глибока воронка від снаряда. Поблизу лежала горілиць вбита жінка з закривавленим обличчям, притиснувши до грудей немовля з відірваними ногами.

Ми зайшли до хатини головного жерця. Вона була ціла. Рогожі й горщики були на місці. Японці нічого не взяли.

— Візьми біле листя, — сказав я головному жерцеві.

— Навіщо? — спитав він, глянувши на мене недовірливо.

— Воно знадобиться тобі. Зараз підемо до жовтого тани. Жовтий тана скаже: «Ні, цей чоловік не Арикі. У Арикі є біле листя, а у цього немає».

Арикі підозріливо поглядав на мене й вагався. Чи не обдурюю я? Чи не хочу відібрати в нього біле листя? Воно було його силою, ним головний жрець дурив тубільців. Якщо втратить його, чим тоді залякуватиме непокірних?

— Бери і ходімо швидше до вождя пакегі, — сказав я твердо. — Він дасть тобі коньяку й цигарок. Багато коньяку і багато цигарок. Дасть тобі браслети й намисто. Все тобі дасть.

Я справді хотів знищити біле листя, щоб вирвати з рук головного жерця найсильнішу зброю, яка вселяла страх у тубільців і примушувала їх беззаперечно коритися йому. Арикі підозрював це й вагався. Але коли почув, що вождь пакегі дасть йому багато коньяку і цигарок, забув про все на світі. Він розкидав нари, засунув руку під бамбукове пруття, витяг звідти вахтовий журнал яхти, поклав його в торбину, і ми пішли.

Прийшли в селище. Сподіваючись знайти касетку з щоденником Магеллана, щоб віднести її до тубільців, я попрямував до того місця, де колись стояла хатина Сміта і Стерна, але зараз же відмовився від свого наміру.

Поблизу лісу душ десять солдатів морської піхоти зайняли позиції в нашвидку викопаних окопах. За кілька кроків від окопів, сховавшись за товстим деревом, лежав молодий сержант з автоматом напоготові. Побачивши мене й Арикі, він щось крикнув і задріботів до нас. Я подав йому перепустку капітана. Сержант прочитав, ворушачи товстими губами, перевірив підпис і печатку і повернув мені. Потім віддав честь, повернувся на старе місце і знову заліг за деревом. Ми більше його не цікавили.

— Ходімо! — сказав я Арикі.

— Куди?

— До жовтого тани.

— Ти ж казав, що він у селищі?

— Був тут, але цей жовтий диявол сказав, що він пішов у гори до маленької хатини.

Над селищем, на горбі, стояла маленька хатина, в якій у негоду мисливці знаходили притулок, а коли ніч заставала їх у джунглях, то й ночували в ній. Я мав на меті відвести Арикі подалі від японців, а там уже легко було впоратися з ним. Я рішуче попрямував у гори, думаючи: «А що як він одмовиться? На очах у японців я не можу примусити його йти зі мною. Невже мій план — відвести Арикі в джунглі до племені — провалиться в останню мить? Чи повірить мені й цього разу головний жрець, чи здогадається, що я йому готую»? Оглянувшись, я побачив, що він іде за мною. Повільно й непевно, але все ж іде… Ми увійшли в ліс. Піднімалися вгору повільно, хапаючись за ліани, які були прив'язані до дерев, наче вірьовки. Стежка була настільки крута, що без допомоги цих ліан ми мусили б повзти. Крім того, товсті корені велетенських дерев перетинали шлях і створювали високі сходи, які теж утруднювали підйом. Арикі стомився, і мені часто доводилося чекати, доки він відпочине.

Коли ми нарешті піднялися на пагорб, перед нами відкрилася велика частина берега і вся затока. Внизу вився голубий димок від недогорілих хатин. Було видно й підводні човни, які скидались на сталеві сигари, закинуті в безмежну широчінь океану.

— Ох, немає сили! — зітхнув Арикі і важко опустився на землю.

Мені здалося, що за цей день він постарів на десять років. На його обличчі був вираз страждання. Він примружив очі, ті самі очі, в яких ще вчора спалахували злі вогники. Я ладен був сказати йому правду і дати змогу самому вирішити, чи йти до племені, чи повернутися до японців. Але пригадавши, скільки зла він зробив мені — та не тільки мені, а й багатьом тубільцям, — я подумав: «Не шкодуй його. Він цілком заслужив кари, яка його жде. Непокараний злочин заохочує злочинця…»

Ми знову рушили й за півгодини добралися до хатини. Вона була збудована біля високої скелі, з якої збігав невеликий потік. Протягом віків вода видовбала в граніті глибоку яму, в якій тепер вирувала й пінилася. Навколо піднімалися високі дерева, тінь від яких падала на водоспад. Цей красивий, затишний куточок наче був створений саме для відпочинку. Людина, яка перша подала ідею збудувати тут маленьку хатину, безумовно, душею і серцем була поетом.

Я присів на виступі скелі. Внизу піді мною вода шуміла і розсипалася тисячами дрібних крапель, які сяяли на сонці всіма барвами райдуги. Арикі піднявся видовбаними в граніті сходами і заглянув у хатину.

— Жовтого тани немає тут! — розгублено вигукнув він.

Я мовчав. Головний жрець швидко зійшов до мене і повторив: