Острів Тамбукту - Марко Марчевський

— Я тут! — відгукнувся син вождя і, проштовхавшись крізь натовп, підійшов і потис мені руку над ліктем.

— А Зінга? — спитав я.

— Зінга з жінками з нашого селища. Там і мати Дугао.

Він пояснив мені, що всі жінки, діти й старики, які не можуть кидати списи, пішли далі в джунглі. Там є велика галявина, вкрита високою травою аланг-аланг. Біля галявини протікає невеличка річка. Жителі Букту, за винятком стрільців, влаштували там свій табір.

Всі посідали в холодку, тільки Арикі залишився на галявині. Він затулив обличчя руками, ніби не смів глянути на людей, які ще вчора боялися його.

— Звідки взялася ця собака? — спитав мене Амбо, показавши рукою на головного жерця. В його голосі було чути ненависть. Він не зміг полюбити головного жерця навіть після того, як одружився з його дочкою.

Я розповів про всі наші розмови з головним жерцем в його хатині, як він вирішив здатися японцям, як японці наказали йому вичерпувати воду з човнів і як він хотів, щоб я одвів його до жовтого тани. Тубільці вислухали мене. Зрада головного жерця страшенно обурила їх. Вони й раніше не любили його і підкорялися тільки із страху, а зараз, коли Арикі вчинив злочин, їх гнів вибухнув з новою силою. Вони ладні були розправитися з ним, але все-таки ніхто не підняв руку, всі чекали, що скаже Боамбо.

— Арикі здався ворогам, зганьбив плем'я і сім поясів мудрості! — гнівно крикнув вождь. — Велика рада обере іншого пуі-рара, а цього ми проженемо в джунглі до мавп.

— В джунглі! До мавп! — закричали з усіх кінців. Обурення тубільців показувало, що вони твердо вирішили позбутися ненависного головного жерця.

— А ти чого пішов до жовтих дияволів? — спитав мене Гахар.

— Я пішов до них не добровільно. Вони захопили мене, перш ніж я встиг сховатися в джунглях, і відправили на великий човен до свого вождя.

— Чуєте? — обернувся Гахар до тубільців: — Андо не здався добровільно жовтим дияволам. Андо був разом з нами проти них. Андо наш!

— Наш! Наш! — пролунало багато голосів.

Мене спитали про Сміта й Стерна. Я сказав їм, що обидва в полоні у японців.

— А як же ти втік від жовтих дияволів? — спитав мене Гахар.

— Я не втік, Гахаре, — відповів я. — Вождь жовтих дияволів сам послав мене до вас. Він хоче, щоб ви здалися без бою.

Здатися без бою! Хе-хо! Цей жовтий тана — великий дурень, його стрільці ввійшли в селище, але сюди вони ніколи не дійдуть.

— Ніколи! — підтвердив я. — Жовті дияволи сильні, коли стріляють з великих човнів. Вони сильні й тоді, коли б'ються на відкритому місці, тому що мають багато стріл, які пускають блискавки. Але в джунглях вони безпорадні. Тут за кожним деревом на них чатує смерть. Жовтий тана знає це і хоче вас ошукати.

— Він нас не ошукає! — крикнув Боамбо. — Ми будемо битися до останнього, але не здамося жовтим дияволам. Анге бу!

Він витяг люльку з торбинки, що висіла на грудях, набив її жовтим листям і запалив, щоб заспокоїтись.

Дивлячись на тубільців, я подумав: «Ці люди люблять свободу і свою землю і не відступлять перед японськими гарматами та кулеметами. Цей маленький, але мужній народ не загине, навіть якщо буде переможений».

Боамбо наказав зірвати сім поясів мудрості з стегон Арикі. Амбо ніби цього тільки й чекав — він кинувся до головного жерця і закричав так, щоб чули всі:

— Встань, собако! Скидай сім поясів мудрості! Швидко! Ти не гідний їх носити!

Головний жрець важко підвівся, покірно зняв пояси і подав їх Амбо. Потім знову сів, не вимовивши й слова.

Амбо подав пояси батькові. Боамбо підперезався одним з них, другий дав Гахару, а решту — п'ятьом стрільцям з дорученням віднести їх у п'ять селищ племені і передати тауті. Кожен з поясів належав одному з селищ племені. Коли обрали Арикі пуі-рара, вони дали йому пояси і цим виявили йому своє довір'я. Арикі зловжив цим довір'ям і тепер не мав права носити пояси, їх буде вручено тому, кого Велика рада ренгаті й тауті обере головним жерцем.

Незважаючи на те, що Боамбо був вождем племені, в мирний час він не мав права відняти в Арикі пояси і позбавити його посади. Це могла зробити лише Велика рада ренгаті й тауті. Але зараз плем'я перебувало в стані війни, права вождя були більші, ніж у мирний час, і він скористався ними з такою рішучістю, якої ніколи раніше не виявляв. Це пояснювалося тим, що зрада, особливо під час війни, вважається найбільшим злочином. Зараз було слово за Великою радою: чи схвалить вона рішення Боамбо і чи вижене Арикі в джунглі?

Вранці наступного дня з різних селищ племені майже одночасно прибули ренгаті й тауті. Кожен із них ніс у правій руці пучок сухих прутиків. Боамбо зустрів їх мовчки і відвів на середину галявини. До них приєднався й Гахар, який був тауті Букту. Я дізнався про це тільки вчора, коли Боамбо дав йому один із поясів мудрості. Хоч ми й були друзями, він ніколи не говорив, що він тауті. Гахар був дуже скромний.

Тауті і ренгаті стали в коло і поклали перед собою сухі прутики. Боамбо став посередині і поклав до ніг сухий загострений кілочок і невеличку суху дощечку з діркою — прилад для добування вогню. На поданий знак тауті почали рухатися навколо вождя. Цю церемонію я бачив уже під час нашого всиновлення, тільки тоді нею керував головний жрець, а тепер — вождь. В кінці церемонії Боамбо так само, як і тоді, запалив-люльку