Острів Тамбукту - Марко Марчевський

— Якщо хочете вести з нами переговори, хай зійдуть на берег два чоловіки без зброї! — крикнув я.

— Ніяких переговорів! — відгукнувся офіцер ламаною англійською мовою. — Ми вимагаємо здати острів без бою. Інакше знищимо вас до одного!

— Назад! — крикнув я і вистрілив у повітря. Хотів, щоб японці зрозуміли, що ми маємо вогнепальну зброю і не жартуємо. Це подіяло. Матроси повернули човни і, лише відійшовши од берега, відкрили вогонь. Ми відповіли. Тоді з підводного човна загриміли дві гармати. Снаряди безладно вибухали на березі, не завдаючи ніякої шкоди.

Потім вогонь обох гармат японці перенесли на селище. Кілька хатин спалахнуло. Сміт підбіг до мене й закричав у відчаї:

— Припиніть чинити опір, безумці! Це самогубство! Ви не знаєте японців! За кожного вбитого солдата вони переб'ють тисячі дикунів!. Підніміть білий прапор!

Я не відповів. Бачачи, що його ніхто не слухає, Сміт побіг у селище.

Обидві гармати стріляли безперервно і замовкли тільки тоді, коли матроси піднялися на борт підводного човна. В селищі і в кількох місцях у лісі спалахнули пожежі.

— Ми перемогли! — крикнув Боамбо.

Я кивнув головою. Він не знав, яка це сила — японці з гарматами, автоматами і кулеметами, а я не хотів його лякати. Хай думає, що ми перемогли. Віра в перемогу — сама по собі вже напівперемога.

З кількох селищ прийшли люди і сповістили, що вночі великий човен пакегі обходив острів, пускав блискавки й грім і підпалив кілька хатин в Каліо. І більше нічого. Японці ніде не пробували зійти на берег. Це показувало, що вони вибрали нашу затоку як найзручніше місце для висадки десанту. Але чому припинили стрільбу! Невже злякалися наших десяти рушниць?

Весь день минув спокійно, лише пожежі нагадували про напад, але скоро й вони погасли. Підводний човен легко погойдувався вдалині як символ нещастя.

Вдень прийшла Зінга і сказала батькові, що Арикі хоче говорити з ним. Головний жрець разом з іншими тубільцями ховався в горах, але бачачи, що великий човен не пускає більше блискавок і грому, повернувся в свою хатину. У нього був і Сміт.

Боамбо суворо подивився на дочку і наказав їй зараз же повернутися в гори.

— Не гнівайся, набу, — тихо мовила Зінга. — Арикі мене послав. Він хоче говорити з тобою.

— Скажи Арикі, хай дасть мені спокій!

Ніколи Боамбо не говорив так грубо з дочкою. Але він гнівався не на неї, а на головного жерця. Надумав кликати його на розмови саме тоді, коли вирішується доля племені…

— Піди подивися, що хоче цей божевільний старик, — звернувся до мене Боамбо. — Скажи йому, що я не можу залишити стрільців. Якщо він має сказати щось важливе, хай прийде сюди.

Ми з Зінгою пішли до селища. Вона була стурбована. Жахливі люди — пакегі з великого човна! Спалили кілька хатин, підпалили ліс… Добре, що всі втекли в гори і ніхто не постраждав… Погані пакегі… Хочуть спалити острів. Невже це їм удасться? Невже вони переможуть плем'я?

— Не переможуть вони його! — впевнено сказав я.

— Ні? Дуже добре! Але ти бережись, Андо! Бережись, а то тебе вб'ють…

Біля хатини Арикі ми розійшлися: Зінга пішла в гори, а я зайшов до головного жерця.

Арикі сидів на нарах. Поруч, підігнувши ноги і схрестивши на грудях руки, сидів Сміт. Він в усьому наслідував Арикі, гадаючи, що цим може догодити йому. Тільки-но я увійшов, плантатор накинувся на мене:

— Чому ви не дали японцям зійти на берег? Навіщо даремно проливаєте кров? Хто вам дав право?

— Про що ви говорите, сер? Немає жодного вбитого…

— Все одно, плем'я не встоїть проти гармат і кулеметів японців. Чому не поясните вождеві, що чекає плем'я, коли воно не здасться без бою?

— А що його чекає, коли воно здасться? — запитав я.

— У вас все навпаки! — скипів Сміт. — Але знайте, ви відповідатимете!

— Чи не перед вами?

— Можливо, й переді мною!

Я повернувся до нього спиною і сказав Арикі:

— Цей пакегі не знає, що говорить…

– І я не знаю, що він говорить, але послухай, що скаже Арикі. — Він примружив очі, нахилив голову і, подумавши, заговорив глухим голосом: — Пакегі спалять острів і переб'ють нас. Перетворять наші хатини на попіл. Хто відповідатиме? Ти й Боамбо! Так, ви відповідатимете вашими головами! Анге бу!

Він говорив те, що йому підказав Сміт. Плантатор не знав добре мови племені, але вони з Арикі розуміли один одного з півслова, з одного жесту чи погляду. Єдиним бажанням Сміта було вирватися з острова хоч і полоненим японців. Але Боамбо не пустив їх на берег, і ця можливість вислизнула. Це його найдужче дратувала

— Що сказати тані Боамбо? — спитав я головного жерця.

— Те, що я тобі сказав: дозволити пакегі зійти на берег. Шаміт говорить, що вони непогані люди…

— Гаразд, скажу.

Я рушив до виходу, але Сміт зупинив мене:

— Де Стерн? — спитав він.

— На березі з стрільцями.

– І він стріляв у японців?

— Так, і він.

— Я вважав його за розумну людину…

— Він не тільки розумний, але й чесний, — сказав я і вийшов.

Протягом усього дня японці не робили нових спроб висадити війська, а ввечері, знявшись з якоря, підводний човен потонув у темряві ночі.

— Пішли! — з полегшенням зітхнув