Острів Тамбукту - Марко Марчевський

— Знаю, — сказав капітан. — Треба розкласти два вогнища. Це сигнал біди.

— Розкладайте, Стерн! — крикнув Сміт. — Я вам допоможу. Тільки швидше, швидше!

Капітан замислено сказав:

— Дуже шкодую, сер, але не можу цього зробити.

— Чому?

— Тому що вождь не дозволить.

— Вождь! — вигукнув Сміт. — Ми його й питати не будемо!

— Не можна, сер… Острів Тамбукту не Англія, і ми не можемо розпоряджатися тут, як у себе вдома.

— Але ж від цього залежить наш порятунок.

— Порятунок від кого? — запитав капітан і тихо додав: — Я не бачу від кого і від чого нам треба рятуватися.

Зрозумівши, що Стерн непохитний, Сміт звернувся до мене і сказав у відчаї:

— А ви? Що скажете ви?

— Те ж, що й капітан, — відповів я.

— Безнадійні люди! — крикнув Сміт і побіг стежкою понад берегом.

— Куди? — закричав йому вслід капітан, але плантатор не відповів.

Плавучі вогники заховалися за Скелею Вітрів. Корабель потонув у темряві тропічної ночі. І тоді на ближньому горбі несподівано запалало два вогнища. Дивлячись на яскраве полум'я, Стерн сказав:

— Пізно…

Вранці наступного дня невідомий корабель знову з'явився. За ніч він, мабуть, обійшов острів і, не знайшовши зручного місця для стоянки, знову повертався до затоки. Я вийшов на галявину. Боамбо і стрільці були там. Вони провели ніч просто неба. Прийшли й обидва англійці. Капітан був спокійний, а Сміт мав дуже стомлений вигляд, мабуть, всю ніч не спав. Він завжди був блідий, а зараз обличчя його аж посіріло, а біля запалих очей з'явилися дрібні зморшки, ніби сліди від пташиних лапок. Але в очах світилася бадьорість. Адже корабель знову наближався до затоки і певно скоро кине якір. А він нічого іншого й не хотів…

— Англійський? — звернувся він до капітана.

— Ні. Це не корабель, а підводний човен. І не англійський.

— Ви певні?

— Цілком, — скипів капітан. — Я знаю всі види англійських підводних човнів.

— Можливо, американський?

— Ні. І не американський.

— Кінець кінцем, це не має значення, — сказав Сміт.

— Має, — заперечив капітан. — Уявіть собі, що підводний човен належить ворожій країні. Наприклад, Японії…

— Японський підводний човен в Індійському океані? — перебив його Сміт. — Це неможливо! Японці б не насмілились дійти аж сюди.

— Чому ви так думаєте? — спитав я.

— Тому що через Індійський океан проходить єдиний морський шлях, який з'єднує Англію з Індією. Наш флот не допустив би, щоб тут плутався японський підводний човен. Він, мабуть, з якоїсь дружньої країни. Роздивіться краще, Стерн.

Стерн вдивлявся в підводний човен, але більш нічого не міг сказати. А Сміт міркував уголос:

— Якщо човен дружньої країни, ми допоможемо морякам набрати прісної води, плодів і — прощавай, Тамбукту! Але не назавжди, звичайно. Я полюбив цей райський куток і думаю знову повернутися сюди, тільки вже не сам…

— Мабуть, з англійськими військами і кількома священиками, — зауважив я.

— Навіщо з кількома? — посміхнувся Стерн. — Священики дорожчі од солдатів. Досить і одного, а от солдатів треба побільше.

— Риба ще в морі, а ви до неї цибулю кришите, — згадав я одну нашу приказку.

— Помиляєтесь, — заперечив Сміт, посміхаючись згорда. — Риба вже на сковороді. Цей острів належатиме англійській короні.

— А чому не тим, хто його населяє?

— Тому що вони не заслуговують цього. Я певен, що ці нещасні, — він показав на кількох тубільців, які були поблизу, — почуватимуть себе далеко краще підданцями Англії, ніж якоїсь іншої країни.

— Чому ви так думаєте? — поцікавився я.

— О, це дуже просто! Уявіть собі, що сюди прийдуть японці. Хіба ви можете порівняти їх з нами, англійцями?

— А чому б ні? Я не бачу особливої різниці…

— Не бачите різниці? Ах, так! Я забув, що ви однаково ненавидите і японців, і англійців.

— Помиляєтесь, сер. Я однаково люблю японців і англійців і однаково ненавиджу колонізаторів, байдуже — японці вони чи англійці.

— Даремно, — сказав Сміт. — Ми за демократію, а японські завойовники — фашисти.

– І в ім'я демократії ви поневолили частину Африки й Аравії і всю Індію з її чотирьохсотмільйонним населенням? Ні, сер. Що б ви не говорили, ослові байдуже, хто на нього кладе вантаж.

— Зовсім не байдуже! — заперечив Сміт. — Бо, крім вантажу, є ще й батіг.

— А за батогом — ніж. Я не був у Індії, але знаю, що там є пам'ятники англійським генералам, які катували індійський народ в ім'я вашої демократії.

Сміт був готовий вибухнути, але швидко оволодів собою і сказав примирливо:

— Якщо так будемо розмовляти й далі, то знову посваримось. А саме зараз я цього не хочу.

— Чому?

— Тому що ви мені потрібні. Так-так, не дивіться на мене. Я знаю, що кажу. Ви будете моїм свідком…

— Свідком?

— Так, свідком. Ви підтвердите перед капітаном того іноземного підводного човна, що ми з Стерном були першими білими людьми, які зійшли на острів.

— Але яке це має значення? — здивувався я.

— Зараз поясню. Припустімо, що цей човен ворожий, наприклад, японський. Якщо японці висадять десант і окупують острів, Англія на законній підставі зможе втрутитися і вигнати японців.