Українська література » Пригодницькі книги » Острів Тамбукту - Марко Марчевський

Острів Тамбукту - Марко Марчевський

Читаємо онлайн Острів Тамбукту - Марко Марчевський
житиме ще довго, і ще багато паскудства можна чекати від нього…»

Вітер посилився, верхів'я дерев гнулися і стогнали, блискавки розтинали темряву ночі, і на мить ставало видно як удень, а потім лунав страшний удар грому, ніби обвалювалась гора, і луна довго розлягалася серед ночі. Іншим разом Арикі, певно, танцював би цілу годину, а може, й більше, але зараз він поспішав. Обійшовши кілька разів зв'язану жертву, він почав збирати свої пояси й зав'язувати їх навколо стегон.





В цей час два тубільці принесли ідола на спеціальних носилках, сплетених з ліан, і поставили біля вогнища обличчям до зв'язаного Габона. Ідол мусив бути присутнім на святі і прийняти жертвоприношення. Коли я роздивився його дерев'яне обличчя, освітлене вогнем, я ще раз переконався, що він справді схожий на Арикі. Таке ж довгасте обличчя з випнутими вилицями, такі ж примружені хитрі очі, навіть його права рука, піднесена до неба, з відставленим вказівним пальцем була довга і тонка, як рука головного жерця.

Бурум і дудки замовкли. Арикі став ліворуч від ідола, підніс руку і виголосив:

— Великий Дао! Ти, який запалив сонце, щоб воно нас гріло і світило нам; ти, який посилаєш дощ на землю, щоб вона родила; ти, який створив рибу у Великій воді і охороняєш наше плем'я від ворогів, — будь щедрим до нас і сприяй нам, як сприяв досі. На знак вдячності ми приносимо тобі в жертву нашого ворога — він згорить на вогнищі на твоїх очах: ми розвіємо прах його, щоб і сліду не лишилося від наших ворогів. Прийми від нас цю жертву, великий Дао, і не дозволяй ні очковим зміям умертвляти нас, ані крокодилам пожирати нас…

Буря бушувала з страшною силою і заглушала слова головного жерця. Як він не кричав, але не міг перекричати виття вітру і тріску дерев у лісі, які буря розгойдувала і ламала, як сухий хмиз. Раптом небо ніби прорвалося — почалася злива. Вогнище погасло, і все потонуло в суцільній темряві. Це був справжній ураган, який може бути тільки в тропіках. Я нічого не бачив за крок від себе. Зі темного неба лилися цілі потоки, наче якась сила підняла води океану над островом і хотіла його затопити. Тропічний ліс стогнав, дерева гнулись і тріщали, вітер шаленів, ніби хотів змести нас в океан. Всі розбіглись і поховалися в лісі серед товстих дерев. Боамбо схопив мене за руку.

— Тікаймо! — почув я його голос.

Але я лишився на місці. Зараз саме був слушний момент, щоб врятувати старого друга. Ніхто не міг побачити мене в таку темну, буряну ніч…

Поки я думав, що робити, буря несподівано схопила мене і закрутила. Я захитався і впав. Це мене врятувало — інакше вітер міг підхопити мене і вдарити об якесь дерево. Я лежав на землі й думав: «Пора, пора…»





Я поповз до Габона. Вогнище давно погасло, і жодна іскорка не освітлювала мені шлях. Я довго шукав жертвенний стовп, блукаючи у темряві і обмацуючи руками мокру землю. «Габоне! Габоне!» — гукнув я кілька разів, але ніхто не відповів. Габон не чув або не хотів озватися. Нарешті я знайшов стовп, намацав ноги Габона, вийняв ножа, що висів у мене на поясі, і розрізав у кількох місцях мотузки, якими був зв'язаний полонений. Він поворухнувся і впав на землю як неживий. Я струснув його за плечі і крикнув — Габоне! Друже! Тікай! Це я, Андо… Андо, пакегі гена… Тікай, Габоне! Тікай!

Він заворушився, глибоко зітхнув, ледь чутно промовив:

— Андо! О Андо! Друже!

— Тікай! — повторив я. — Тікай, поки не стихла буря!

— О Андо! — знову простогнав Габон. — Ходімо зі мною, Андо! Ходімо до нашого племені, Андо! Ходімо!..

Він поповз до берега, міцно тримаючи мене за руку і повторюючи:

— Ходімо зі мною, Андо! Ходімо!..

— Я прийду, пізніше прийду. А ти тікай, рятуйся!..

Ми потисли один одному руки, і Габон зник у темряві.

Дощ лив наче з відраді шумів, як водоспад, дерева навколо гуділи й стогнали… Я доповз до лісу, притулився до товстого дерева і чекав, доки вщухне буря.

Вона вщухла так само раптово, як і знялася — вітер розігнав хмари, небо проясніло, зорі заблищали яскраво й холодно. Місяць виринув з-за дерев і залив усе навколо м'яким срібним світлом. Тубільці повиходили з лісу і один за одним почали збиратися на галявині. Стовп, до якого був прив'язаний Габон, зловісно стирчав біля згаслого вогнища, але самого Габона не було. Вітер перекинув ідола, і він лежав ниць. Спочатку всі здивовано дивилися на голий стовп і перекинутого ідола, але швидко отямились і тривожно закричали:

— Полонений втік!

— Жертва зникла!

— Тана Боамбо! Іди подивися, що трапилося!

Тубільці з'юрмилися біля стовпа. Прийшов Арикі й Боамбо. Натовп затих. Усі чекали, що скажуть вождь і головний жрець. Я сховався за товстим деревом край лісу і спостерігав, що буде далі. Я чув кожне слово, бачив кожен рух людей, але мене ніхто не бачив. Капітан і плантатор теж вийшли з лісу і підійшли до натовпу. Побачивши, що трапилось, Сміт сказав капітанові:

— Це його робота!

— Мовчіть! — відповів капітан і суворо глянув на плантатора.

— Це він! — знову сказав Сміт. — Клянуся всіма святими, що тільки він здатний на такий злочин.

— Це не злочин, — заперечив капітан. — Це гуманний вчинок, від якого я в захваті.

— В захваті? Ви в захваті, Стерн?

— Так, в захваті від хлопця. Якщо всі болгари

Відгуки про книгу Острів Тамбукту - Марко Марчевський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: