Острів Тамбукту - Марко Марчевський

І він справді запалив вперше за цілий день. Але заспокоїтись не міг: часто обходив пости, подовгу вдивлявся в океан і жодного разу не присів відпочити. Тільки десь опівночі приліг просто на траву, а я пішов до хатини.

Я теж дуже стомився, але довго не міг заснути. «Шкода, — думав я, — відкрито останній невідомий і ніким не загарбаний острів. Японці так легко не відмовляться од своїх намірів. Рано чи пізно, але вони повернуться сюди, можливо, не на одному, а на кількох підводних човнах. Вони вдерлися в неосяжні китайські землі, з нечуваною самовпевненістю ополчилися проти найчисленнішого в світі народу, окупували багато островів у Тихому океані, проникли і в Індійський океан… Чому не захопити й острів Тамбукту? Хто їх зупинить?»

Битва. Рішення Сміта й Арикі. В полоні у японців. Капітан Сігеміцу. «Бажаю вам успіху, союзнику!» Головний жрець у пастці. Знову у племені занго. Заслужена кара.

Вони й справді прийшли. Ще не розвиднілось, коли я прокинувся від сильного гуркоту. Я швидко вийшов з хатини і в ранкових сутінках побачив два підводних човни, що стояли на якорях недалеко від берега. На них часто спалахували блискавки — стріляли гармати, а з двох кінців селища було чути тріскотню автоматів і кулеметів. Мені все стало ясно — вночі японці висадили війська на острів далеко від селища і зараз наступали з двох боків. В самому селищі було чути вибухи снарядів і крики жінок та дітей, що повернулися з гір після того, як зник підводний човен. Знову палали пожежі і освітлювали темні води океану кривавим сяйвом.

Боамбо розділив стрільців на два загони: один бився на східному боці селища, а другий — на західному. Бій тривав недовго: тубільці змушені були відступити. Правда, вони билися хоробро і відступали крок за кроком, але все-таки відступали, а на світанку відійшли в гори.

Я збирався теж тікати з ними, але перед тим вирішив зайти в хатину Сміта. Там була захована касетка з щоденником Магеллана. Японці, звичайно, обшукають все і знайдуть її. Щоденник потрапить їм до рук. При одній думці про це я забув про небезпеку і кинувся до хатини плантатора. Але її вже не існувало, тільки головешки ще диміли. Я згадав, що ніяка пожежа не могла знищити вогнетривку касетку, але не мав часу ритися в гарячому попелі. В першу-ліпшу хвилину могли з'явитися японці…

Я побіг до Арикі. Я знав, що застану там і Сміта.

— Ваша хатина згоріла! — крикнув я плантаторові. Він зіскочив з нар і перелякано витріщився на мене.

— Згоріла? Справді?

— Так. Від неї лишилася тільки куча попелу.

— О, тепер я останній бідняк! — схопився за голову Сміт. — Чуєте, сер? Останній бідняк!

— Але ж касетка не згоріла? — спитав я.

— О сер! — вигукнув плантатор, і його очі радісно заблищали. — Ви безумовно праві! Касетка ціла! Ніяка пожежа не може її знищити, запевняю вас! А в ній мої коштовності і чекова книжка!

– І щоденник Магеллана, — додав я.

— Так, і щоденник Магеллана. Все гаразд, сер… Ми знайдемо касеті сховаємо від японців.

— Але я не збираюсь лишатися з японцями.

— Невже? Значить, до кінця вірні племені?

— Так.

— Воля ваша, — подивився на мене співчутливо Сміт.

— Ви знайдете касетку, чи не так? — спитав я.

— Звичайно, знайду і сховаю.

— Гаразд. Але запам'ятайте — щоденник Магеллана не тільки ваш.

— Навіщо ви про це нагадуєте, сер? — ображено сказав Сміт. — Невже ви думаєте, що я зловживатиму вашим довір'ям? До речі, де мій капітан?

— Не знаю.

— Чи не вбито його? — захвилювався Сміт.

— Не думаю. А що збирається робити Арикі? І він залишиться в японців?

Сміт ствердно кивнув головою.

— Це правда? — повернувся я до головного жерця. — І ти лишаєшся у пакегі, які спалили селище і вбили багато жінок і дітей?

Арикі чухав груди й дивився в землю. Він дуже добре розумів, що робить, і не смів глянути мені в вічі.

— Так, — промовив він нарешті і, показавши рукою на Сміта, тихо додав: — Він каже, що пакегі — добрі люди і нічого поганого Арикі не зроблять. Пакегі поважатимуть Арикі більше за тебе…

Я махнув рукою і вийшов. Я розумів Сміта, хоч і не виправдував його. Він вважав за краще полон, ніж острів Тамбукту, бо хотів за всяку ціну повернутися в Англію до свого багатства. Але чому Арикі залишається у ворогів свого племені?

Я пішов стежкою в гори. Несподівано за спиною пролунав незнайомий голос і примусив мене оглянутись. Я побачив край лісу двох японців з автоматами. Обидва були невисокі, але досить широкоплечі, з жовтими обличчями і вузькими розкосими очима. Один був дуже низький, взутий у важкі підковані черевики з білими гетрами, а другий, трохи вищий, — у чоботи, які були йому до колін. Солдат у білих гетрах крикнув щось по-японському і націлився на мене. Я підняв руки і завмер… «Невже стрілятиме цей ідіот?» — промайнуло в голові.

Але він не вистрілив. Як тільки я підніс догори руки, солдат опустив автомат і рушив до мене.

– Інгліш? Америкен? — спитав він.

— Болгарин, — відповів я.

— Бюлгар? — здивувався маленький солдат у білих гетрах.

Я кивнув головою:

— Бюлгар.

Він недовірливо оглянув мене з