Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Щось більше, ніж проста цікавість, почало охоплювати Карвела. Його чудний легковажний настрій змінився глибокою задумою, безпричинним передчуттям чогось неминучого, що неабияк почало його хвилювати. Коли вони дійшли до старого ставка з бобрами, чоловік був уже твердо переконаний, що десь у цій місцині сталася якась таємнича пригода. Від колонії Щербатого Зуба Барі повів його до того струмка, де чорний ведмідь Вакаю ловив колись рибу, а звідтіля — прямо на Ґрей-Лун.

Стояла чудова пообідня пора. Скрізь розляглася така тиша, що можна було почути далекий багатоголосий спів весняної води, що дзюрчала в тисячах джерел і струмочків. На осонні багряний дикий льон висвічував, наче кров. На чистих галявинах повітря наповнилося пахощами синьоцвітів. На деревах і в кущах пташині пари вили собі гнізда. Після довгого зимового сну природа знову повставала в усій своїй красі. Надворі був, як кажуть індіанці, Місяць парування й гніздування. Барі саме повертався додому, та не для того, щоб знайти собі пару, — він ішов до Непісе. Вовчук знав, що вона тепер була там, можливо, зовсім неподалік від краю ущелини, де бачив її востаннє. Уже дуже скоро вони знову бавитимуться, немов учора, і позавчора, і день перед тим. Від цієї думки він гавкав до Карвела й радісно кидався йому в обличчя, спонукаючи йти швидше.

І от вони вийшли на галявину, і Барі знову завмер, немов камінь. Карвел побачив обвуглені руїни хижки, а за якусь мить — дві могили під великою смерекою. Подивившись на собаку, що нерухомо стояв, чогось чекаючи, він починав здогадуватися, що тут могло статися. До горла йому підступив великий клубок, і за хвильку чоловік через силу ніжно промовив:

— То ось, хлопчику, де був твій дім.

Барі його не чув. З високо піднятою головою він, здавалося, намагався винюхати щось у самій блакиті неба. Що могло долинати до нього разом із пахощами лісу й зелених лугів? Чому він стояв тут і весь так тремтів? Що було в повітрі? Карвел ставив собі ці питання, озираючись навсібіч і намагаючись знайти на них відповідь. Нічого. Нічогісінько. Тут була лише смерть, смерть і запустіння, от і все. І раптом Барі якось дивно завив, ну зовсім як людина, і помчав, мов вітер, кудись у ліс.

Карвел скинув ранця, поклав біля нього рушницю й подався слідом за Барі. Він швидко пробіг через галявину, далі продерся крізь зарості невисоких ялиць, опинившись на порослій травою стежці, що давно не знала нічиїх ніг. Чоловік біг, допоки не почав задихатися, і лише тоді зупинився й став слухати. Від Барі не було жодного звуку. Стара лісова стежка мала його кудись довести, тож нею він і пішов.

Неподалік від глибокого темного ставка, де вони так часто розважалися з Вербою, Барі також зупинився. Він чув, як дзюркотіла вода, і його очі зорили на всі боки зі сподіванням побачити Непісе. Саме там пес надіявся побачити, як мерехтить у темній воді під навислими гілками смерек її витончене біле тіло, або ось тут, на березі, оголену, всю залиту яскравим сонячним промінням. Його очі вишукували їхні старі сховки: великий розколотий камінь на протилежному боці, стрімкі береги, з яких вони пірнали у воду, немов видри, похилені до самої землі гілки смереки, де Верба полюбляла вдавати, що сховалася, допоки він її шукав круг озерця. Та зрештою Барі усвідомив, що її там не було і йому треба рухатись далі.

Він подався в сторону тіпі. Невеличкий луг, де колись вони ховалися, був залитий сонячним світлом, що пробивалося крізь дерева із західного боку. Вігвам був іще на місці. У ньому Барі не побачив особливих змін. Він звернув увагу на зовсім інше, те, що було перед вігвамом. А там, майже біля входу, горіло невеличке вогнище, звідки піднімався в повітря дим. Над цим багаттям стояла навзгинці людина, і для Барі була не дивниця, що вона мала дві великі блискучі коси, які спадали на її спині. Він заскавулів, і, почувши його, людина на хвильку завмерла, а тоді повільно обернулася.

Навіть тепер Барі й на мить не подумав, що це міг бути хтось інший, крім Непісе. Здавалося, він розлучився з нею тільки вчора, а вже сьогодні знову її знайшов. Й у відповідь на його скавчання почулося ридання, що йшло, певно, із самого серця Верби.

За декілька хвилин Карвел, котрий вийшов на край лугу, побачив собаку в обіймах якоїсь дівчини. Вона міцно притискала його до своїх грудей і лила дрібні сльози, немов маленька дитина. Її обличчя було сховане від нього за шиєю Барі. Чоловік не переривав їх, а став терпеливо чекати. І коли він так дожидав, то в цьому дівочому риданні й тиші лісу, здавалося, почув тиху історію про спалену хижку, дві могили і значення Поклику, що постійно манив Барі з півдня.

Того вечора на лугу розклали нове багаття. Воно було вже не маленьке, розпалене з остраху, що хтось його зможе побачити, а величезне, що надсилало свої полум’яні язики високо вгору. У сяянні вогню стояв Карвел. Як іншим стало багаття, перетворившись із маленького жеврійного вогню на велике полум’я, так само змінився й Карвел, офіційно мертвий злочинець. Він поголив бороду, скинув свого кожуха, засукав до ліктів рукави, а на його щоках спалахнули перші за п’ять років рум’янці, але не від вітру, сонця чи бурі. Очима він уп’явся в Непісе. Мабуть, ще ніколи в житті Джим так не дивився на жодну дівчину.

Вона сиділа в сяйві багаття, злегка нахилившись до полум’я, і її дивоглядне