Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
Барліг, який прихистив маму і дитя, був печерою на вершечку високого гірського кряжа. Із лисої височини Ніїва вперше глянув униз на долину. Його очі звикли до печерного мороку, тому на якусь мить малого засліпило. Він спершу почув звуки, вдихнув запахи і відчув природу, а тоді — побачив. Нузак тішилася теплом і сонячними променями, які прийшли на зміну холоду й темряві, довго вдихала свіже повітря й оглядала простори.
Весна вже два тижні змінювала все навкруги, творила дива у прекрасному північному краї, що лежав між коліном річки Джексон і річкою Шаматава й простягнувся між озером Ґодс на півночі й річкою Черчил на півдні.
Це був дивовижний світ. Із гостроверхої скелі ведмеді дивилися на море сонячного світла, де проступали поодинокі острівці білого снігу, втрамбовані зимовими вітрами. Гірський кряж, що був ведмежою домівкою, здіймався високо над долиною. Зусібіч, скільки могло охопити людське око, до них поблискували синьо-чорні ділянки лісу, досі скуті кригою озéра, осяяні сонцем ручаї, струмки й острівці, що зеленілися. Пахощі землі лоскотали ніс, підкрадалися до ніздрів Нузак, тонізуючи й живлячи тіло. Десь там, унизу, земля оживала. Бруньки тополь бубнявіли й от-от мали вибухнути зеленню; пробивалися ніжні паростки трави; камасія наливалася соком; додекатеон, еритроній собачий зуб і клейтонія тягнулися до сонечка, запрошуючи Нузак і Ніїву до весняного свята.
Нузак насолоджувалася пахощами зі знанням справи, бо мала за плечима 20 років ведмежого життя. П’янкий аромат кедрів і сосон; солодкий запах вологих паростків водяних лілій і квітів, що проростали на відталій низовині біля підніжжя кряжа… Посеред запашної краси переважав найсильніший запах — запах життя!
Захоплений Ніїва теж тішився пахощами. Маленьке тіло ведмедика тремтіло і вперше сповнювалося захватом і любов’ю до життя. Щойно його огортав морок — і ось він у дивовижному краї, досі не баченому навіть у снах. За кілька хвилин Природа встигла попрацювати. Ніїва ще нічого не знав, але в ньому пробуджувалися інстинкти. Він усвідомив, що це ЙОГО світ, що сонце і тепло — для нього, що пахощі землі — його принадна спадщина. Він зморщив маленького коричневого носика і глибоко вдихнув: різкий аромат п’янкого безмежного світу вдарив у ніздрі.
Ніїва прислухався, нашорошив гострі вушка і почув, як, пробуджуючись, гуде земля. Здавалося, виспівували навіть корінці. Зігрітою сонцем долиною лилася тиха музика і шепіт безтурботної природи — не займаної людиною. Звідусіль дзюрчала вода. Ніїва безпомильно вловлював звуки життя: цвірінькали скельні горобці, заливалися співом чорноволі дрозди на болоті, пронизливо виспівувала канадська кукша — пташка неймовірного забарвлення, яка саме шукала місця для гнізда поміж пухнастого хвойного віття. Раптом над головою ведмежати повітря розітнув зойк, що змусив малого здригнутися. Інстинкт підказав, що це звук небезпеки. Нузак глянула вгору і побачила тінь орла Упіска, який ширяв між Сонцем і Землею. Ніїва теж завважив тінь і притулився до матері.
Стара Нузак, якій бракувало половини зубів, у якої псувався зір, а холодними дощовими вечорами ломило кістки, все ж не втомилася радіти весняним змінам у долині. Подумки вона переносилася далеко за межі краю, де прокинулася з малям. За межі лісу, озера, річки й рівнини — до широких просторів, що були її домівкою. Вона вловлювала ледь чутний гуркіт водоспаду, якого не розпізнав Ніїва. Рокіт води, шепіт тисячі потічків і шелест вітру в кедрах і соснах долучалися до весняного оркестру.
Нарешті Нузак зітхнула, рикнула до Ніїви й почалапала скелями вниз до підніжжя кряжа.
Серед золотої долини було навіть тепліше, ніж на вершині кряжа. Нузак прямувала до низовини. Півдесятка рисовок здійнялися в небо, гучно ляскаючи крилами. Ніїва стривожився. Та Нузак не звернула уваги. Завищала гагара на знак протесту проти тихої появи Нузак. Пронизливі крики пташки не стихали, і шерсть на спині Ніїви стала дибки. Проте Нузак цього не зауважила. Ніїва спостерігав і не зводив із матері очей; інстинкт підказав бути напоготові й тікати, щойно Нузак дасть сигнал. У маленькій голівці швидко формувалося уявлення про матір як про найдивовижнішу істоту. Вочевидь, вона була найбільшим створінням серед тих, що трималися на лапах і рухалися. Коли ведмеді перейшли болото, Ніїва ось уже дві хвилини був абсолютно переконаним у цьому. Аж раптом… Хтось фиркнув, тріск у папороті, якесь велике створіння чалапало по трясовині… Повз них промчав величезний лось, учетверо більший за Нузак. Очі Ніїви полізли на лоба. Та Нузак ЗНОВУ не ЗВЕРНУЛА УВАГИ!
Ніїва наморщив маленького носика й загарчав, так само як гарчав на вуха і шерсть Нузак, що бентежили його в чорній печері. Малого осяяло: він може рикати на все, що заманеться — навіть на велике і страшне. Бо від його матері Нузак усі тікають.
Того дня, сповненого чудернацьких відкриттів, Ніїва щогодини впевнювався в тому, що мама — непереможна володарка нового, залитого сонцем світу.
Стара Нузак була турботливою матір’ю, яка за життя виростила 15 чи 18 ведмежат. Вона знала, що перша вилазка мала бути короткою, доки слабенькі лапки Ніїви не зміцніли. Ведмеді пройшли трохи далі за болото, до сосон. Одне з дерев Нузак пошкрябала кігтями, і вони поласували соковитою в’язкою речовиною з-під кори. Ніїві сподобався десерт, що смакував ліпше за бульби й корінці. Він спробував і собі випорпати смакоту. До полудня Нузак набила черево донесхочу, та й у Ніїви, котрий ласував маминим молоком і куштував то одне, то друге, округлилося пузо. Вибравши місце для спочинку — велику білу скелю, яка нагрілася на сонці, як пічка, — лежебока Нузак задрімала. Тим часом Ніїва подався
