Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Подорожанин мав намір, прямуючи на північний захід, подолати вісімсот миль до Великого Невільничого озера ще до того, як випаде м’який сніг; звідти, коли настане весняне водопілля, планував проплисти на каное на захід по Маккензі і, нарешті, загубитися десь у горах Британської Колумбії. Та всі його плани різко змінились у лютому. Тоді вони потрапили в страшну хуртовину біля озера Волдая, і коли, здавалося, удача відвернулася від них, Карвел раптом натрапив на хижку в самому серці глухого хвойного лісу. Увійшовши туди, чоловік знайшов усередині мерця. З усього було зрозуміло, що упокоївся той досить давно. Карвел видовбав у мерзлій землі яму й поховав небіжчика.

Ця хатина виявилася справжнім скарбом для Карвела й Барі, особливо для чоловіка. Було схоже, що нею володів тільки покійний. Вона дала мандрівникам затишок і чимало харчу. Ба більше, її власник заготовив великий запас чудового хутра перед тим, як померти від запалення легенів. Карвел з неабиякою радістю дбайливо обдивився всі шкурки. За них можна було легко вторгувати тисячу доларів у будь-якому поселенні, і він не бачив жодної причини, чому б цей скарб не міг належати йому. Цілий тиждень чоловік ходив укритою снігом лінією пасток покійника, знаходячи там іще більше здобичі.

Ця хижка була розташована за двісті миль на північний захід від Ґрей-Лун, і досить швидко Карвел помітив, що Барі, відчувши той дивний поклик, тепер повертає голову вже не прямо на південь, а на південний схід. З дня на день сонце піднімалось усе вище, ставало тепліше, сніг під ногами м’якшав, а в повітрі відчувалося трепетне наближення весни. Разом із цим усім до Барі повернулася його гірка туга. Собаку потягнуло до самотніх могилок на Ґрей-Лун, згорілої хижки, покинутого куреня біля ставка, до його Непісе. Він спав і бачив марева минулих днів, знову чув тихий ніжний голос Верби, відчував дотик її руки, знову грався вві сні з нею в темних закутках лісу. А Джим сидів і дивився на Барі, коли тому снилися сни, щоразу намагаючись зрозуміти, що пес у цей час бачить і чує.

У квітні Карвел спакував добуті шкурки й подався на північ, у поселення Лак-ла-Біш, що належало Компанії Гудзонової затоки, де мав намір продати хутряний крам. Барі супроводжував його лише півдороги, а тоді десь іщез. Карвел повернувся до хижки вже після заходу сонця й знайшов його там. Він дуже цьому зрадів, обіймаючи голову собаки й довго його пестячи. Вони прожили в цій хижці до травня. До того часу бруньки на деревах уже набрякли, а із землі потяглася до сонечка зелена трава.

Нарешті Карвел знайшов у лісі перші ранні синьоцвіти.

Тієї ж ночі він спакував свої речі.

— Час у дорогу, — сказав чоловік до Барі. — Я трохи змінив плани. Тепер ми йдемо туди, — і вказав рукою на південь.

Дивний настрій охопив Карвела, коли він розпочав свою подорож на південь. Чоловік не вірив у прикмети, ні в добрі, ні в погані. Забобони не відігравали в його житті важливої ролі, але він відрізнявся двома речами: допитливістю й любов’ю до пригод, і роки його самотніх блукань розвинули в ньому дивовижну здатність чітко усвідомлювати речі, що можна було б назвати надзвичайно бурхливою уявою. Джим знав, що якась непереборна сила манила Барі назад на південь, і цей поклик тягнув його не просто вздовж південної лінії за компасом, а до конкретної точки в цьому напрямку.

Ця обставина почала цікавити його все більше, а оскільки в нього було багато часу й жодного чіткого плану, куди рухатися, він почав експериментувати. Перші два дні Карвел звіряв напрям руху собаки за компасом, виявивши, що вони йдуть на південний схід. На третій ранок він навмисне взяв курс на захід і дуже швидко помітив зміни, які сталися з Барі: спершу занепокоєння, а тоді й пригнічення, коли пес понуро плентався за ним. Ближче до полудня Карвел різко повернув на південний схід, і майже відразу до Барі повернулося його попереднє завзяття, він побіг попереду свого господаря.

Багато днів після цього Джим слідував за собакою.

— Мо’, це й нерозумно з мого боку, старий, та принаймні кумедно, — наче виправдовувався він одного вечора. — До того ж так я доберуся до залізниці, а нею вже доїду до гір, то яка мені різниця? Я йтиму за тобою, якщо ти не вестимеш мене назад до того чоловіка з Лак-Бейна. Чи ти таки тягнеш мене до його лінії пасток, щоби помститися? Якщо вся річ тільки в цьому…

Він випустив із люльки клуб сірого диму й подивився на Барі, що мирно лежав, поклавши голову поміж передніми лапами, і собі дивився на чоловіка.

Тиждень потому Барі почав відповідати на запитання Карвела, повернувши на захід, щоб обминути Лак-Бейн. Після полудня вони перетнули лінію пасток Буша Мак-Таґґарта. Там можна було б добре поживитися, та Барі навіть не зупинився, упевнено прямуючи на південь. Він просувався так швидко, що інколи навіть зникав з поля зору Карвела. Хвилювання собаки було таке сильне, що той ледве стримувався, і щоразу, коли господар зупинявся, щоб відпочити, пес починав скавуліти, увесь час нюшкуючи вітер, що долітав із півдня. Весняна пора, квіти, укрита ярою зеленню земля, спів птахів і пахощі природи в повітрі повернули його назад до того великого «вчора», коли він належав Непісе. У його свідомості більше не було цієї зими. Довгі місяці холоду й голоду були позаду. Барі став уявляти собі майбутнє, і ці нові видива геть стерли спомини про минуле. Знову повернулися птахи, по-новому зацвіли квіти, небо знову стало синє, а отже, і Непісе обов’язково