Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
— Ти ж мене не покинеш, старий? Так?
Якщо Барі його й почув, то й навзнаки не дав. Карвел і далі пильно стежив за собакою. Він бачив, як шерсть на його спині настовбурчилась, а тоді почувся глухий звук, що повільно переріс у скажене, повне ненависті гарчання. Це було таке ж гарчання, що від нього ціпенів керівник факторії з Лак-Бейна, і чоловік, перевіряючи справність своєї рушниці, задоволено пирхнув. Барі почув це й повернув голову. Можливо, це щось для нього означало, бо він прищулив вуха й пильно подивився прямо в очі своєму товаришеві.
Тепер вовки замовкли. Карвел знав, що це означало, і насторожився. У цілковитій нічній тиші почувся різкий металевий звук запобіжника на його рушниці. Кілька хвилин потому вони нічого не чули, крім тріскотіння дров у багатті. Раптом Барі напружився й відскочив назад. Тепер його голова була на рівні Карвелових плечей. Пес вишкірив довгі ікла, утупившись у темінь густого лісу, куди майже не досягало світло від вогнища, і загарчав. В одну мить Карвел повернувся. Те, що він побачив, могло б налякати кого завгодно. Спершу з’явилася пара очей, що горіли зеленкуватим вогнем, тоді ще одна пара, і ще, а тоді їх стало так багато, що годі було й полічити. Він аж роззявив рота від здивування. Усі ці очі були схожі на котячі, але значно більші. Деякі з них, потрапивши в освітлений багаттям простір, горіли, як розжарені до червоного вуглини, інші, відсвічуючи синім і зеленим, здавалися живими створіннями без тіл. Швидким поглядом Джим оглянув темний ліс позаду себе. Там вони були теж. Тепер мандрівники були оточені зусібіч. Утім там, де Карвел уперше побачив вогники, їх було найбільше. На кілька секунд чоловік забув про Барі, приголомшений цим багатооким смертельним колом, що утримувало їх усередині. Скільки там було? П’ятдесят, а може, і цілих сто вовків, що не боялися нічогісінько на світі, крім вогню. Вони підійшли зовсім беззвучно, так, що не було чути навіть звуку від зламаної гілки. Якби це сталося пізніше, коли Карвел і Барі вже спали, а багаття згасло, то…
Джим затремтів, та вже за мить розум узяв гору, і він опанував себе. Використовувати зброю чоловік збирався хіба в разі крайньої потреби, однак раптом підняв рушницю й вистрілив кілька разів туди, де очей було найбільше. Барі знав, що означають постріли, і, відчувши дике бажання якомога швидше вчепитися в горло одному зі своїх ворогів, кинувся вперед. Карвел злякано став кликати його назад. Він бачив, як Барі з блискавичною швидкістю зник у темряві, і цієї ж миті раптом почув смертельне клацання зубів і борсання тіл протиборців. Усе чоловікове тіло пройняли дриґоти. Собака був сам, а вовків — легіон. Тут міг бути тільки один результат. Його чотириногий товариш кинувся просто в розкриту пащеку смерті!
З темряви долинало хиже клацання зубів. Слухати це було несила. Карвел мимоволі потягнувся до револьвера, що висів у нього на поясі, кинувши рушницю прямо на сніг. Тримаючи револьвера перед собою, чоловік ринув прямо в темряву, видаючи такий дикий крик, що його можна було почути за милю звідси. Несамовито волаючи й постійно стріляючи з кольта, він кинувся на жахливу масу чудовиськ. Пролунало вісім пострілів, а тоді — порожнє металічне клацання, що й змусило Карвела припинити кричати й відступити до вогнища. Засапаний, він став прислухатися. Джим більше не бачив у темряві очей, не чув руху метушливих тіл. Раптовість і шаленство його нападу сполохали вовчу зграю. Але що із собакою? Аж от Карвел розчув його дихання, а за мить побачив, як чиясь тінь повільно ввійшла в освітлене коло. Це був Барі. Чоловік побіг до нього назустріч, схопив на руки й підніс до багаття.
Довго ще після цього Карвел запитально дивився на собаку. Тоді він перезарядив зброю, додав дров у багаття, дістав із ранця шматок тканини й перев’язав три-чотири найглибші рани на лапах Барі, не раз із подивом допитуючись:
— Ну, і на ‘кий біс тобі треба було туди лізти? Що ТИ з вовками не поділив?
Усю ніч Карвел не спав, бувши насторожі.
Пригода з вовками усунула залишки невпевненості, що могла ще були в стосунках між чоловіком і собакою. Чотири дні, повільно мандруючи на північний захід, Карвел доглядав за Барі так, наче няньчився з хворою дитиною. Через рани пес долав лише кілька миль за день. Барі добре розумів це, і в ньому зростала все сильніша любов до чоловіка, бо його руки були такі ж ніжні, як руки Верби, а від самого лише голосу він відчував безмежну прихильність. Вовчук більше не боявся чоловіка й тепер повністю йому довіряв. Карвел усе добре бачив і, зі свого боку, цінував це. Безмежна широчінь північної пустелі, де вони були лише вдвох, дали йому змогу краще придивитися до Барі, помітити навіть незначні деталі в його поведінці. Він зробив дуже цікаве відкриття. Щоразу, як пес зупинявся, то неодмінно повертав голову на південь. Коли вони ставали табором, то він лягав мордою саме в той бік, раз по раз нюшкуючи вітерець, що віяв звідти. Спочатку це здавалося йому цілком природним, адже, гадав Карвел, саме в тій стороні Барі звик полювати. Але вже за кілька днів чоловік почав помічати й інше. Що далі вони йшли на північ, то більше Барі обертався на південь, ставав усе занепокоєнішим, частіше й жалібніше скавулів. Він не виявляв ніяких намірів утекти від Карвела, але чоловік усе більше переконувався, що з полудневої сторони пес чує якийсь таємничий поклик.
