Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Він не потис Мак-Таґґартові руки, а лише сказав на прощання:

— Можете повідомити, що цим шляхом проходив Джон Медісон.

Тоді він пройшов густим лісом близько півмилі в північному напрямку, повернув на захід, подолавши ще дві милі, і під гострим кутом подався на південь. Минула година, і от чужинець знову сидів навпочіпки майже на відстані витягнутої руки від Барі.

Він почав розмовляти з ним, неначе з людиною:

— Так от хто ти такий, друже. Крадій пасток, ге? ЗЛОЧИНЕЦЬ? І це ти цілих два місяці втирав йому носа! І за те, що ти не такий звір, він хоче, щоб ти тут помер повільною болючою смертю. От хто справжній ЗЛОЧИНЕЦЬ! — його голос зірвався на приємний сміх, що привернув би до себе не тільки людину, а й навіть звіра. — Це кумедно. Ми з тобою обоє рябоє. Їй-бо, хлопче! Він каже, що ти дикий, та і я теж. Я сказав йому, що мене звати Джон Медісон. А це не так. Я Джим Карвел. І — о Господи! — я йому розповів про поліцію. Тут усе правда, я не збрехав. Мене розшукує кожен клятий полісмен від Гудзонової затоки й до річки Маккензі. Давай лапу, друже. Ми в одному човні, і я радий, що зустрів тебе!

Джим Карвел простяг руку, і гарчання, що лунало з горла Барі, відразу припинилося. Чоловік звівся на ноги. Він стояв біля вовчука, дивлячись у той бік, куди подався Буш Мак-Таґґарт, і на вустах у нього заграла якась цікава, допитлива усмішка.

Навіть у такій усмішці відчувалася прихильність. Привітність була й у його очах, і в блиску зубів, коли він знову подивився на Барі. Його оточувало щось таке, що робило сірий день яснішим, від чого холодне повітря здавалося теплішим — щось дуже дивне, яке випромінювало навкруги радість, надію й товариськість, наче гаряча натоплена пічка посилає від себе проміння тепла. І Барі це сповна відчув. Відтоді, як до його виснаженого самоловами тіла підійшли двоє чоловіків, він не переставав бути напруженим, увесь час вигинаючи спину й клацаючи в останніх корчах зубами. Але тепер перед ЦИМ чоловіком виявив слабкість. У його налитих кров’ю очах, що зоріли на Карвела, можна було б легко прочитати благання й визнання власної провини.

— Ти ж малий чортяка, — й усмішка знов осяяла Джимове лице. — От же малий чортяка!

Ці слова для Барі були першим виявом ласки, відколи він утратив Непісе й П’єро. Вовчук опустив голову на сніг, і Карвел побачив, як повільно з неї стікає кров.

— Малий чортяка! — повторив він.

Не відчуваючи ні краплини страху, чоловік сміливо поклав руку Барі на голову. З усього було видно, що він щиро співчуває собаці. Торкнувшись голови звіра, він по-братськи став її гладити, а тоді повільно, дуже-дуже обережно дістався рукою пастки, що стискала передню лапу. Своїм напівзатуманеним розумом пес намагався зрозуміти, що відбувається, аж раптом відчув, як ослабла хапка сталевих щелеп самолова, і він міг витягти з них свою скалічену лапу, а тоді зробив те, чого не робив жодній живій істоті, крім Непісе: швидко висунув гарячого язика й лише один раз лизнув Карвелу пальці. Чоловік засміявся. Своїми сильними руками він порозкривав й інші самолови. Нарешті Барі був повністю вільний.

Певний час він лежав нерухомо, утупившись очима в людину. Карвел сів на покритий снігом березовий пеньок і почав набивати люльку тютюном. Барі дивився, як чоловік її розкурював, а тоді з несподіваним для себе зацікавленням став розглядати клуби синявого диму, що його Джим випускав з рота. Чоловік сидів від Барі недалеко, увесь час йому привітно усміхаючись.

— Не мордуйся й заспокойся, старий, — піддав духу він. — Усі кістки цілі. Просто прим’яті трішки. Мо’, нам уже краще забиратися звідси?

Чоловік повернув обличчя в бік Лак-Бейна, і в його свідомості затаїлася підозра, що Мак-Таґґарт міг скоро повернутися сюди. Можливо, така ж підозра зародилась і в голові Барі, бо коли Карвел глянув на нього знову, той уже стояв на ногах, злегка похитуючись і намагаючись відновити рівновагу. Раптом подорожанин зняв із себе ранця, розщібнув його, засунув туди руку й витяг шматок свіжого сирого м’яса.

— Свіжина, уполював цього ранку, — пояснив він Барі. — Молодесенький лось, ніжний, як куріпка. Найсмачніша — вирізка між ребрами. Спробуй-но!

Він кинув його Барі. Не було двозначності в прийнятті цього шматка. Вовчук був дуже голодний, і це м’ясо кинув йому друг. Він занурив свої зуби в шматок, і новий вогонь раптово з’явився в його крові під час тієї трапези, але ненадовго. Карвел переставив ранець. Він піднявся на ноги, узяв рушницю, надягнув снігоступи та повернувся в північний напрямок.

— Гайда, хлопчику, нам час уже в дорогу, — промовив Карвел так, наче ці двоє давно вже подорожували разом.

У цьому запрошенні, певно, відчувалася легка командна нотка, і це трохи збентежило Барі. Понад тридцять секунд він стояв нерухомо, пильно дивлячись на Карвела, що вже йшов, широко ступаючи, на північ. Раптом Барі почав судомно дриґати тілом. Він повернув голову в бік Лак-Бейна, тоді знову подивився на свого рятівника й дуже-дуже тихо заскавчав. Чоловік тим часом уже майже зайшов у густу смеречину, та зупинився й озирнувся на Барі.

— Хлопчику, ти йдеш?

Навіть із