У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

пожежі. Він учора ввечері доповідав про знайдені обгорілі трупи: один без ноги - безперечно, господаря таверни, другий з проламаним черепом - Протопонова, третій, жіночий - дружини господаря. Труп Середи було знайдено біля складу пального, а дівчинка й слуга знайшлися живими під час самої пожежі. А сьогодні, закінчивши розчистку згарища, знайшли п'ятий труп, обгорілий до невпізнаний, але, як твердить експертиза, - чоловічий.

Думбрайт уважно вислухав повідомлення, насупився і нервово закрокував по кабінету.

- Вас ця новина знервувала?

- Так.

- А мене обрадувала. Бо саме в таверні міг оселитися радист, під виглядом туриста, і зрозуміло, чому мовчить тепер передавач.

- Але радистові хтось же давав відомості про школу, можливо, і не один раз?

- Я думав про це. І повірте мені, - голос Нунке звучав задушевно і щиро.- У нас не буде зручнішого часу для відправки всієї агентури, ніж тепер.

- Чому ви так гадаєте?

- Припустимо найгірше: у нашій школі переховується ворожий агент, який передавав радистові в таверну інформацію. Радист загинув. Агент без зв'язку. Він нічого не зможе вдіяти, щоб поінформувати про відправку агентури. До відправки треба приступити негайно .. Можливо, серед відправлених опиниться й проблематичний агент. Він зможе провалити групу із трьох чоловік, до якої потрапив сам. Решта груп уціліє. Ніхто-бо не знає місця призначення іншої групи,

Нунке викладав свій план довго і докладно.

Думбрайта його міркування переконали.

- Тільки от що, містер Нунке! Зробимо так: усім призначеним на відправку, кожному персонально, як велику таємницю, сповістіть, що виліт відкладається на невизна-чений час. Можливо, на дуже довгий... А тимчасом усе мусить бути підготовано: зброя, радіоапаратура, гроші, спорядження. Та ви самі знаєте, що потрібно.

- Усе давно готове!

- Тим краще! Беру на себе транспортування. Будемо виряджати групами по три чоловіки, але так, щоб в аеропортах, під час пересадок, вони не зустрічалися. Дату відправки я вам скажу пізніше. Резидентів будемо відправляти поодинці.

- Ви маєте на увазі, що все-таки доведеться вирядити двадцять чотири чоловіка? Встигнемо за ніч?

- За одну ніч можна цілу дивізію посадити на літаки і перекинути з одного кінця Європи в інший.

- А як з пеленгаторами?

- Зменшіть наполовину, але хай працюють цілу добу. Лише за кілька днів після відправки агентури знімемо посилений нагляд за ефіром.

* * *

Шульц і Домантович у службових справах зустрічалися кожного дня, навіть кілька разів на день. Нунке подобалося стикати їх між собою. Вони-бо поводили себе, як два півні. Не було випадку, щоб пропозицію Шульца підтримав Домантович або навпаки. Як вихователям російського відділу, їм належало разом з майбутнім резидентом чи агентом розробляти план якоїсь операції. Як правило, вони до згоди не приходили, і Нунке доводилося ставати арбітром. Шеф від задоволення потирав руки: він наочно переконувався, що Домантович ніяк не гірше Шульца знається на справі і може успішно конкурувати з ним у знанні сучасної Росії. А те, що вихователь і заступник ворогують між собою, ніколи не відвідують один одного у вільні години - то тільки добре. Можна бути спокійним - помилка одного не зостанеться не поміченою другим...

Але службові обов'язки частенько примушували і Шульца, і Домантовича лишатися віч-на-віч. Доводилося уточняти деталі операцій, затверджувати моделі одягу для тих, кого мали відправляти в той чи той район Росії.

Навіть наодинці вони так само гаряче дискутували з приводу найменших Дрібниць. Думбрайт і Нунке не раз у цьому переконувалися, використовуючи найновіше досягнення диверсійної техніки - удосконалений підслуховувач. З'єднаний з телефонним проводом, проведеним до кабінетів Нунке і Думбрайта, підслуховувач давав змогу почути, що робиться в тому чи тому боксі, іншому приміщенні. Саме такий підслуховувач дав змогу Нунке чути не тільки розмову в таверні, а й передсмертний зойк отця Полієвкта, чи то пак Протопопова.

Незабаром мали вдосконалити телевізійну систему, яка б дозволила не тільки вихованцям бачити своїх лекторів, а й босові та шефові школи спостерігати, що діється в тому чи тому боксі.

На щастя Шульца і Домантовича, поки що такої змоги у начальства не було. Вони могли, з піною на губах сперематися з приводу якоїсь дрібниці, тут-таки вести листування на зовсім інші теми.

Одне таке "настільне" листування наведемо цілком, бо воно допоможе розібратися в ситуації, яка склалася в школі останнім часом.

"Мишко! Йолоп! Якого чорта тебе понесло в ефір?"

"А що я мав робити, коли твій хрещений (так Домантович називав Нунке) мені заявив: "Покажете себе на роботі. Можливо, затвердимо вас на постійній посаді вихователя". Мусив же я попередити, щоб, про всяк випадок, кожного дня протягом двох тижнів чекали від мене цікавої Інформації?"

"А знаєш, що ти наробив своїм виходом в ефір?"

"Здогадуюсь. І дуже жалкую, що запеленгували. Тепер буде важче..."

"Передавач там, де й був?"

"Балда! А що ж - я буду носитися з ним, як дурень з писаною торбою!"

"Мені здається, що тебе навряд чи залишать при школі. А раз ти поїдеш до Києва, немає потреби використовувати передавач. Поінформуєш із перших уст".

"Америку відкрив!"

"А коли тебе залишать при школі все-таки?"

"Інформацію про засилку великої групи диверсантів я передам, хоча б мені довелося одною рукою відстрелюватися, а другою вистукувати текст".

"У такому разі, маєш ще й мої дві руки".

"Ти таки балда, Гришо! Мати свого чоловіка в такому лігві і втратити можливість за кублом стежити?"

"Наші дві голови ми покладемо, щоб попередити про двадцять чотирьох диверсантів. Це тобі не коробочка, з