У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Кирило, будь він проклятий, все забрав, а ви тут прізвище. Немає Середи! Є Василь Малий. Брехня! Все брехня!-Середа з такою силою вдарив кулаком по столу, що він аж задвигтів:- Ніякий святий не замолить моїх гріхі"! Ти бачиш оці руки? Бачиш! А я дивитися на них не можу. На них кров! Своїх людей кров! Я кат!

Це була істерика, тим несподіваніша, що сталася вона з "Малим", який вимахав мало не під стелю і вславився своєю силою.

Середа впав на стіл і заридав.

Домантович мовчки сидів поруч, не зводячи очей з велетня, який міг у нападі люті зірвати зло і на ньому.

Минуло хвилин з десять.

Знесилений, з обважнілими руками, з опущеними куточками рота, Середа поволі звівся і сів на стілець.

- Мабуть, злякалися? Нічого, буває... А вашим начальникам скажіть: Середа до Києва не поїде. І до якогось іншого міста теж не поїде: там його шльопнуть, а він жити хоче... Ось тут, у вас, що хочете, буду робити! Мені однаково спокою на цьому світі не знайти. Але ні до Києва, ні до Росії не поїду! Краще тут кулю пустіть. От так і передайте. А зараз ідіть, прошу вас! Я полежу трохи...

Нунке був вражений до краю, коли Домантович його проінформував про все це. Захопивши особисту справу "Малого", шеф попрямував до боса.

Думбрайт нічим не виказав свого ставлення до почутого. Він мовчки взяв з рук начальника школи особисту справу і почав недбало перегортати її нечисленні сторінки. Дійшовши до записаної Шульцем одвертої розмови в таборі, під Мюнхеном, бос почав читати все повільніше й повільніше.

- Накажіть, хай приведуть Протопопова.

- Отця Полієвкта, - поправив Нунке.

- Виконуйте наказ.

Важко було впізнати в людині, яка увійшла до кабінету боса, колишнього Протопопова. Його кремезна постать значно потоншала, від чого він здавався вищим. Брови під опуклим лобом, не без допомоги місцевого косметолога, вигнулися високою дугою, навіть очі здавалися більшими. Довге волосся на потилиці і скронях кучерявилося.

- Кликали, пане начальнику?

- Розкажіть, що сталося! - наказав Думбрайт Нунке. Той докладно розповів про істерику "Малого".

- Що це, по-вашому? - запитав бос Протопопова.

- Наслідки мого виховання в минулому. Звичайна істерика покаяння, на чому й тримається секта п'ятдесятвиків. Це як наркотик, від якого, раз привчившись, уже не можна вилікуватися.

- Мене цікавить не походження його істерики, а те, до чого вона може призвести: якщо його страх- перед поїздкою викликаний справді каяттям.

- Пане начальнику! Зробіть так, щоб я з ним зустрівся. Тільки не в школі. І щоб він був трохи напідпитку. Я вам приведу його тихим і смирним, мов ягня.

- Згода! Нунке, дійте!

Тон, яким кинув цей наказ Думбрайт, та ще в присутності Протопопова, боляче різонув слух начальника школи, але він стримав готове прорватися роздратування і мовчки вийшов.

Після пам'ятної для обох розмови про таємничу радіостанцію між Думбрайтом і Нунке встановилися сугубо офіційні взаємини, які - обидва це чудово знали! - могли закінчитись лише поразкою одного з них. Але службової субординації дотримуватися все ж доводилось.

Домантович чекав начальника школи в його кабінеті.

- Розробіть план зустрічі "Малого" з Протопоповим, адже ви його знаєте ще з часів перебування в таборі під Мюнхеном. Вони колись були друзями...

- Наскільки я пам'ятаю, недовго... А наостанку взаємини їх вилились у відвертий конфлікт.

- Можливо, це нам лише допоможе... Треба, щоб "Малий" був трохи напідпитку. Але трохи. На допомогу ми вам дамо одну особу з штату "оселків". Звуть її Мері. Вона полька за походженням, але вашою мовою володіє, правда, з акцентом. Ви зустрінетеся в таверні, де колись провели вечір з Нонною. Познайомте Мері з "Малим", дайте їй змогу розчулити його, може, навпаки - збудити хтивість. Нам треба вивести його з рівноваги. От тоді й підсяде до вас Протопопов. Коли між ними двома зав'яжеться розмова, як у вас висловлюються, "щира й задушевна", лишіть їх самих. Але побудьте поблизу. Все.

- Гер Нунке, та ви ж самі вже розробили весь план! Мені лишається простежити за його виконанням.

Нунке самозадоволено посміхнувся.

- Тим краще. Отже, умовились: завтра виведете це одоробло розважитися.

Другого дня ввечері вихователь і його учень справді вирушили розважатись.

Привітний господар таверни щиросердо прийняв двох несподіваних гостей і, як було заздалегідь домовлено, провів їх у знайомий уже Домантовичу закуток, де той "гуляв" колись з Нонною. Але ширми не закрив.

- Сьогодні в таверні нікого стороннього, без ширми буде просторіше, - пояснив він.- Що будемо пити-їсти?

- Горілки у вас немає? Справжньої. Не шнапсу там якогось? -запитав Середа.

- Звичайно, є! Про всяк випадок приховав дві пляшки "смирновської", з Англії. Найкраща горілка в Європі!

- Гоніть сюди!

- Василю, дозвольте вас називати справжнім ім'ям, як охрестила мати! Ми ж не в таборі і не в школі. Гаразд? І ще одна умова: давайте не дуже наполягати на "найкращу в Європі". Хочеться поговорити щиро, а коли перебереш...

- Перебереш? Від двох пляшок? Дурниця! От, було, до війни везу ліс. Дорога - гіршої не придумаєш. Холод такий, що путній господар собаки з хати не вижене. А ліс везти треба. На дорогу півлітри хильнеш, і пішов... Руки почнуть клякнути - ще стільки ж. Ну, до Білих Берегів доїхав - тут уже повну норму приймеш... А ви... дві пляшки! На двох! Сміхота!

У розпалі вечері, коли вже одна пляшка спорожніла, у зал впурхнула Мері. Побачивши Домантовича, вона кинулась до нього, як