У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

до рідного брата. "Малий" теж радо привітав несподівану гостю. Надто радо. Він пив і пив за її здоров'я і, здавалося, не п'янів. Принаймні зовні. Лише по тому, як усе настирливіше він умовляв Мері відмовитися від свого імені і називатися Марією, можна було здогадатись, що в голові його починає туманіти.

- Марія... Прислухайтесь, як звучить?.. Так мою матір звали!

Протопопов увійшов у таверну, коли Середа вже закінчив самотужки другу пляшку і запив горілку пивом.

Він сидів спиною до входу і не помітив нового відвідувача, а Протопопов теж не квапився з'явитися перед його очі. Сівши біля столика в протилежному кутку, він поволі цідив крізь зуби поганеньке кисле вино, інколи позираючи на групу, що сиділа в "кабінеті", як гучно тут величали закуток, котрий можна було закрити ширмою.

- Чого той патлатий так пильно на вас дивиться? - засміялась Мері, кивнувши в бік Протопопова.

- А хай йому повилазить! - вилаявся Середа і, навіть не глянувши, хто сидить самотою в кутку, підвівся з-за столу і засунув "кабінет" ширмою.

Це вже порушувало план. Це вже вимагало втручання.

За хвилину ширма відхилилась, і Протопопов, не привітавшись, наче теж сп'янілий, гепнувся на четвертий стілець, "випадково" поставлений тут завбачливим господарем

- Пізнаєш, Василю? - запитав Протопопов, перехиляючись через стіл.

Середа кліпнув очима і якусь хвилину пильно вдивлявся в таке знайоме і в той час немовби й незнайоме обличчя. Домантович бачив, як почервонілі від випитого вина щоки "Малого" почали поволі бліднути.

І саме в цей час заграла радіола.

- Потанцюємо, Мері? - запросив Домантович.

- З радістю! Хай давні друзі поговорять на самоті.

Вони вийшли в зал і закружляли в танку, все прискорюючи і прискорюючи слідом за музикою темп якогось новітнього, змішаного з чарльстоном, фоксу.

Домантович міг не прислухатися, про що розмовляли старі знайомі. Він знав, що під столом, біля якого ті сиділи, вмонтовано нової системи американський підслухову-вач, який дає змогу Нунке самому чути всю розмову Середи і Протопопова від слова до слова.

Господар таверни, простукотівши дерев'яшкою, пройшов до радіоли і сів біля неї на стілець, щоб змінити пластинку.

Тепер у залі залунали звуки повільного мелодичного блюзу.

І раптом у цю мелодію ввірвався несамовитий крик, а потім нелюдський зойк.

З дивовижною для одноногого швидкістю, господар таверни кинувся до ширми, на ходу вихопивши з кишені пістолет. Але вистрелити він не встиг. Середа, вискочивши з-за ширми і зіткнувшись з господарем майже груди в груди, схопив його, високо підняв угору і з криком "Сволота!" з такою силою жбурнув на мармурову дошку стойки, що той навіть не встиг зойкнути.

- Падло! - ревів розлючений велетень. У Домантовича зброї не було.

- Протопопов швидко його втихомирить!-запевнив Нунке.

Як він потім шкодував, що припустив таку необережність!

Побачивши розправу над одноногим, Домантович, схопивши за руку Мері, кинувся до вихідних дверей...

Вони щодуху бігли в напрямі школи, їх гнав подалі від таверни грюкіт, брязкіт розбитого скла, дике ревіння.

Хвилин за десять вони мусили зупинитись, засліплені світлом фар машини, що мчала навпроти.

Авто зупинилося. З нього вистрибнув Нунке.

- Все знаємо! Чули! Повертайтеся до школи, ми його затримаємо. Скажете...

Кінець фрази заглушив гучний вибух. Високий стовп полум'я знявся там, де кілька хвилин тому ще стояла таверна.

- Швидше, Нунке! - почулося з машини. Домантович пізнав голос Думбрайта.

Машина рвонула з місця.

Тепер було видно, що палала не лише таверна.

* * *

Зовні все йшло, як і досі: навчання в боксах, спеціальних кабінетах чи залах, тривали "духовні" дві години, вночі тренування з парашутних стрибків. Як і раніше, точно за розписом, де вказувалися години й хвилини, Думбрайт літав по боксах, розпитував, зрідка хвалив, але все частіше й частіше лаявся. Після смерті Протопопова Ворон провадив навчання з групою "Амінь". Але, дізнавшись, що бос остаточно вирішив послати його замість покійного до Мінська, старий втратив свій завжди бадьорий настрій, знітився.

Усе йшло, як і раніше, але відчувалось якесь напруження. Якась підводна течія в житті школи. Причину цього знали тільки Думбрайт, Нунке і, як не дивно, Вайс.

Його план викриття підпільної радіостанції Думбрайт і Нунке схвалили і почали негайно здійснювати.

Метод відсіювання, запропонований Вайсом, полягав у тому, що кожному вчителеві, інструкторові, вихователю різними засобами підсували "найдостовірнішу" інформацію, секретну новину.

Шульца перевіряли тричі. Перший раз - доручили супроводжувати на аеродром якогось особливо засекреченого агента, що мав летіти до Мюнхена, а звідти до Москви, з важливими дорученнями. Вдруге - разом з фахівцем-інструктором по диверсіях на залізницях Шульц розробляв план висадження в повітря моста через Дніпро в районі Крюкова. Нарешті, третього разу він супроводжував аж до французького кордону групу з трьох чоловік. Обличчя їхні були в масках, всі троє майже не говорили між собою, лише один "прохопився" необережною фразою, заявивши, що боїться поїздки до Москви. Супутник, який сидів поруч "балакуна", так ударив його ліктем під ребро, що той аж застогнав.

Приблизно у такий спосіб перевіряли всіх співробітників школи, всіх вихованців класів "А" і "Р".

У ці дні пеленгатори працювали цілу добу. Думбрайт назбирав їх з інших шкіл стільки, що найменший радіосигнал у квадраті школи було б не тільки спіймано, а й точно визначено, з якого саме місця його подавали.

Але таємнича станція мовчала.

За кілька днів, як згоріла таверна, Нунке прийшов до боса з останніми матеріалами розслідування причин