У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
"Усю ніч сидітиму, пригадаю все, що помітив підозрілого в поведінці і розмовах Шульца. Стежитиму й далі за кожним його кроком. Факти будуть! Потрібен лише час", - міркував Вайс, прямуючи до свого боксу.
Розділ сьомийКЛІТКА ЛИШАЄТЬСЯ ПОРОЖНЬОЮ
Весна послала собі під ноги пишний смарагдовий килим. Ще кілька днів тому вона несміливо торкнулася землі кінчиками пальців, а сьогодні все вирувало в буйному цвітінні. Ніби враз прорвало греблю, і нестримним потоком хлинула щедра, могутня сила, що затопила горби і видолки нестримним буянням новонародженого життя.
Агнеса спинила коня.
- Боже! Яке повітря! Ніби настояне на травах, сонці і... волі. В мені кожна жилка тремтить, так хочеться кудись Полинути.
- Ви й полинете незабаром, Агнесо! - з сумом вихопилося у Фреда.
Молода жінка окинула свого супутника допитливим поглядом, у позі відчулося напружене чекання.
Та Фред мовчав. Останні дні його серце гризла тривога, і сьогодні він особливо гостро відчував, як не пасує його настрій до цього сонячного дня, до пишного буяння природи.
Станцію запеленговано, над Агнесою й Їрене нависла біда, його самого на кожному кроці переслідує насторожений і підозріливий Вайс. Що може знати цей альбінос? Про що здогадуватись? Чи не взяв він під підозру і До-мантовича?
Григорій повернувся до дійсності лише тоді, коли побачив, що кінь Агнеси понісся вскач. Припавши до шиї Раміро, Агнеса все підганяла і підганяла коня, і він летів, уже не добираючи дороги, перескакуючи через чагарники, валуни, уламки скель.
Наздогнав Григорій Агнесу аж біля вілли.
- Ні, я вам більше не товариш! - сердито вигукнув він, коли обоє вони спішились.- Так мчати! Я певен, колись ви скрутите собі в'язи, звалившись разом з Раміро з крутизни!
- А вам було б шкода? Це, мабуть, добре, впасти і нічого більше не відчувати! А на весну, таку-от, як тепер, прорости стеблинкою чи дикою квіткою. Як ви гадаєте, з мене гарна виросла б квітка?
Агнеса виструнчилась, повела плечима і гордовито відкинула голову. Григорій мимоволі замилувався нею.
- Ну, чому ж ви не відповідаєте?
- Прегарна! Але я все-таки волію мати справу з живою жінкою. Давайте сядемо тут на веранді, мені треба вам багато сказати.
Агнеса швидко збігла по східцях і впала в крісло. Григорій бачив, як високо здіймаються її груди, чи то від швидкого бігу, чи то від хвилювання. Гострий жаль стиснув йому серце.
"Бідолашна! Вона сподівається на іншу розмову!"
На мить йому жагуче схотілося ніколи її не починати. Просто припасти гарячим чолом до її прохолодних рук, прошепотіти ті слова, яких вона давно чекала, втекти разом з нею й Їрене, поки ще є час, і він може врятуватися...
Час... так, час. Саме часу в нього зараз обмаль. Він мусить сказати їй усе сьогодні ж, негайно. Хай вона це почує не зід падре Антоніо, який, попереджений про небезпеку, вже здобув візи, а від нього самого. Бо виїхати вона має вже ввечері... Поки не роздумав і не схаменувся Нунке... Поки не викрилось усе з радіостанцією...
- Агнесо! - Григорій не почув свого голосу, але побачив, як перелякано розширилися очі жінки. Мабуть, у його тоні було щось таке, що збудило її тривогу.
- Помовчіть хвилинку, Фред! Мені страшно! - Агнеса благальне підняла руку, немов інстинктивно хотіла захиститися від удару, якого їй от-от завдадуть.
- Мені теж страшно...- несподівано для самого себе сказав Григорій. Усі слова, приготовані ним для цієї розмови, раптом кудись зникли. Ні, не зникли, він просто відчув їх фальш, недоречність, бо добирав він їх розумом, а не серцем, придушивши в собі власне живе почуття.
- Це щось дуже лихе, Фред? -стиха запитала після мовчанки Агнеса.
- Так, лихе. Очевидно, я схибив, не підготувавши вас до цього раніше. Але як важко завдати болю тому, хто став для тебе дорогий!
Агнесині очі засяяли.
- Коли це справді так, Фред, то я готова вислухати найлихіше.
- Навіть коли нам доведеться розлучитися?
- О, я в Римі пробуду не більше місяця!
- Ви не повернетесь сюди ніколи, Агнесо! Задля Їрене, задля мене, задля себе...
- Це неможливо! Тут усе, чим я живу. Моя домівка, мої друзі, моя школа... Тут... Скажіть, що ви пожартували, Фред! Хотіли мене випробувати. Не мовчіть, чуєте, не мовчіть! І не дивіться на мене так, ніби, ніби... Я не хочу, щоб ви на мене так дивилися!
- Що ж, помовчимо, поки ви заспокоїтесь...
- Я не хочу мовчати! Я не хочу чекати! Ви зараз же мені скажете, чому я мушу зректися всього!
- Що ви розумієте під цим словом "всього"?
- Я вже казала: моєї домівки, моєї школи, тієї справи, служити якій я присяглася!
- Справі вбивства, нелюдської жорстокості, найпідлі-шого підступу?
- Схаменіться, Фред! Слово боже - то любов і милосердя!
- А ваші "лицарі благородного духу" його носії?
- Я не розумію вас, Фред, ви це вимовили так, ніби...
- Та ви уявляєте собі хоч приблизно, що твориться за стінами вашої школи? У які походи готують її "лицарів"? Скільки крові і сліз несуть вони людям?
-