Чорна стріла - Роберт Льюїс Стівенсон

«Ніхто із нас не хоче йти в місто у тюрму», –

прохрипів він, продовжуючи пісню з тих слів, на яких зупинився:

О сер, нікому в світі не чинимо ми зла,

Хоч в добрих ланей короля бува летить стріла.

Співаючи, він час від часу підносив до рота ложку, дув на своє вариво і куштував з виглядом досвідченого кухаря.

Нарешті він, мабуть, вирішив, що їжа готова, витяг з-за пояса ріг і тричі затрубив у нього.

Чоловік, що спав, прокинувся, перевернувся на другий бік, відігнав метелика і повів навколо очима.

— Чого ти трубиш, брате? — спитав він. — Обід?

— Еге ж, дурню, обід, — відповів кухар, — тільки поганенький, без елю і без хліба. Тепер невелика радість сидіти в лісі, а були часи, коли добрий чоловік міг жити, наче єпископ, якщо йому лише не дошкуляли дощі й морози, — елю й вина було скільки душа забажає. Тепер у людей в серці немає відваги, а цей Джон-Месник, спаси й помилуй Бог, всього-на-всього опудало, що лякає ворон.

— Ти тільки й думаєш, як би наїстися й напитися, Лоулесе, — відказав співрозмовник. — Потерпи трохи, кращі часи ще повернуться.

— Та що там казати, — відповів кухар. — Я чекаю кращих часів ще з дитячих років. Я був францисканським монахом, був королівським лучником, був моряком і плавав по солоних морях, траплялось блукати по зелених лісах і стріляти королівських оленів. І що з цього вийшло? Нічого! Мені слід було залишитись у монастирі. Значно краще бути ігуменом Джоном, ніж Джоном-Месником. Та ось, до речі, і вони.

Один за одним на лужок почали виходити високі, ставні хлопці. Кожний, підходячи, витягав з піхов ніж, брав миску, зроблену з рогу, клав у неї м'ясо з котла і сідав на траву їсти. Одягнені й озброєні вони були по-різному: деякі в рудих сорочках тільки з ножем та старим луком, деякі були справжніми лісовими чепурунами: носили шапки й куртки з темнозеленого сукна; за поясом в них стирчали стріли з гарними перами, на перев'язі висів ріг, меч і кинджал були при боці. Всі зголодніли і через те були мовчазні. Ледве привітавшись, вони жадібно накидались на м'ясо.

Їх зібралось уже чоловік з двадцять, як раптом в кущах глоду почулися радісні голоси, і незабаром на лужок вийшли п'ятеро чи шестеро чоловік з ношами. Попереду йшов високий на зріст, кремезний чоловік з сивиною у волоссі й коричневим, наче прокопчений окіст, обличчям. Неважко було догадатися, що він тут ватажок. За спиною в нього висів лук, в руках була рогатина.

— Хлопці! — закричав він. — Мої веселі друзі! Ви їли тут всухом'ятку і не дуже добре почували себе. Але ж я вам завжди казав: чекайте терпляче, і щастя швидко прийде до вас. І от, дивіться, перший посланець щастя — добрячий ель!

Під схвальні вигуки хлопці поставили на землю ноші, на яких лежало велике барило.

— Та поспішайте, хлопці, — вів далі ватажок. — Нам ще доведеться попрацювати. До перевозу підійшли стрільці в темночервоній і голубій одежі; всі вони — наші мішені; всі вони покуштують наших стріл; ніхто з них не пройде крізь цей ліс. Хлопці, нас тут п'ять десятків молодців і кожного скривджено: дехто втратив землю, дехто — друзів, декого оголосили поза законом. Всі ми скривджені! Хто ж вчинив це? Сер Деніел, клянусь розп'яттям! Чи дозволимо ми йому користатися награбованим у нас добром? Сидіти в наших будинках, орати наші поля? Жерти биків? Присягаюсь, що ні. Його захищає закон, у суді він завжди виграє, та в мене за поясом є виклик на такий суд, де він все програє.

Кухар Лоулес, який в цей час налив ще елю, підніс ріг, ніби п'ючи за здоров'я промовця.

— Мастере Еллісе, — сказав він, — ви думаєте тільки про помсту. Та ви й повинні так робити. Але у мене, вашого бідного брата по зеленому лісу, ніколи не було ні землі, ні друзів. Я, щодо мене особисто, цікавлюсь здобиччю; я завжди віддаю перевагу благородному золоту і канарському вину, а не якимсь там помстам.

— Лоулесе, — відповів ватажок, — щоб повернутися в Танстольський замок, сер Деніел мусить пройти через ліс. Ми зробимо так, що цей шлях обійдеться йому дорожче за всяку битву. Потім, коли він залізе з жменькою людей, яка в нього залишиться, в свою нору, ми обложимо цього старого лиса. Всі його знатні друзі розгромлені, допомоги чекати нізвідкіля, і йому буде кінець. Це велика здобич, її вистачить на обід усім нам.

— Ну, я вже багато з'їв таких обідів, — відказав Лоулес. — До того ж, приготовляючи їх, можна обпектися, добрий мастере Еллісе. А чим ми поки що займаємось? Виготовляємо чорні стріли, пишемо вірші й п'ємо чисту холодну воду — досить-таки неприємний напій.

— На тебе, Лоулесе, покластися не можна, — відповів Елліс. — Від тебе ще тхне монастирською коморою, жадібність занапастить тебе. Ми взяли двадцять фунтів у Епльярда, забрали сім марок в гінця минулої ночі. Позавчора взяли п'ятдесят у купця.

— А сьогодні, — промовив один з молодців, — я зупинив гладкого продавця індульгенцій, він їхав у Холівуд. Ось його гаман.

Елліс полічив монети.

— Сто шилінгів, — пробурмотів він. — Дурень ти, в нього, напевно, значно більше було сховано в сандаліях або зашито у відлозі. Ти дитина, Томе Кьюкоу, рибка вислизнула з твоїх рук.

Але Елліс байдуже сунув гаман собі в кишеню. Він стояв, спершись на рогатину, і розглядав своїх товаришів, які сиділи в різноманітних позах і їли оленину, запиваючи її елем. День був щасливий, їм пощастило, але справа не чекала, і вони поспішали з обідом. Деякі з них, наївшись, повалились на траву і одразу ж заснули, немов удави, інші розмовляли або оглядали зброю, а один, у якого був дуже гарний настрій, підняв ріг з елем і заспівав:

Як сонечко сяє, як літо буває,

Тут м'яса є вдосталь для всіх, —

Привітно полюєш і п'єш-бенкетуєш

Під співи веселі та сміх.

А прийде зима, холодна, сумна,

Завіє удень і вночі. —

Із лісом прощайся, додому вертайся,

Сиди до весни на печі.

Весь цей час хлопці лежали й слухали, тільки Річард зняв арбалет і тримав у руці залізний гачок, яким натягують тятиву. Вони боялись навіть поворухнутися, і вся сцена з лісового життя пройшла перед їх очима, наче в театрі. Та враз виставу перервали. Якраз над схованкою Діка і Метчема височів димар. Раптом в повітрі почувся свист, потім сильний стук, і біля