Чорна стріла - Роберт Льюїс Стівенсон
— Вперед! — сказав Дік.
І він знову побіг; Метчем ледве встигав за ним. Правду кажучи, обидва бігли тепер дуже повільно, докладаючи до цього великих зусиль і хапаючи ротом повітря, наче риби на березі. У Метчема страшенно кололо в боці, в голові паморочилось, ноги Діка були, немов налиті свинцем. Вибивались з останніх сил, та все ж бігли. Враз ліс закінчився. Попереду, за кілька кроків від них, видніла дорога, що йшла з Райзінгема в Шорбі; тут обабіч неї стіною стояли дерева.
Побачивши дорогу, Дік зупинився. У цей час він почув невиразний шум, який швидко посилювався. Спочатку він нагадував виття вітру, але незабаром у цьому шумі Дік розрізнив тупіт. Раптом з-за повороту дороги вихопився загін вершників, промайнув повз хлопців і миттю зник за другим поворотом. Вершники мчали так швидко і в такому безладді, ніби тікали від смерті. Дехто був поранений; бігли й коні без вершників із закривавленими сідлами. Це, очевидно, були втікачі з поля битви.
Ледве шум почав завмирати вдалині, в напрямі Шорбі, як знову почувся тупіт, і на дорозі з'явився ще один втікач, — цього разу самітний вершник, який був, судячи з його лат, людиною знатного походження. Одразу ж за ним показалось кілька обозних возів; коні бігли не поспішаючи, хоч возії щосили шмагали їх батогами. Ці, очевидно, втекли ще вранці, до закінчення битви, але боягузтво не врятувало їх.
В той час, як вози порівнялися з тим місцем, де стояли здивовані хлопці, їх наздогнав якийсь оскаженілий від люті воїн у посічених латах і почав рубати возіїв мечем. Деякі з них кинули вози і втекли в ліс, інших воїн порубав, клянучи їх нелюдським голосом за боягузтво. Тимчасом шум вдалині посилювався. Вітер доносив гуркіт возів, тупіт копит, крики воїнів. Ясно було, що по дорозі, наче повінь, ринула ціла армія.
Дік спохмурнів. Він збирався йти по цій дорозі аж до повороту на Холівуд, а тепер мусив змінити свій план. Головне ж, він побачив прапори графа Райзінгема і зрозумів, що битва вирішилась не на користь Ланкастерам. Чи встиг сер Деніел приєднатися до ланкастерців і зараз, теж розгромлений, тікає? Чи, може, він перейшов на бік йорків, заплямувавши свою честь? Важко сказати, що гірше.
— Ходім, — похмуро мовив Дік і, обернувшись спиною до дороги, пішов назад у ліс. Метчем, шкутильгаючи, поплентався слідом за ним.
Деякий час вони йшли мовчки. Наближались сутінки. Сонце опускалось на рівнину за Кетлі, забарвлюючи золотом вершини дерев; тіні густішали, почала відчуватися нічна прохолода.
— Ех, якби в нас було що їсти! — раптом вигукнув Дік і зупинився.
Метчем сів на землю й заплакав.
— Бач, через вечерю ти плачеш, — із зневагою сказав Дік, — а коли треба було рятувати людей, твоє серце виявилось безжальним. На твоїй совісті сім чоловік, мастере Джоне. Я тобі ніколи цього не пробачу.
— На моїй совісті? — скрикнув Метчем, з люттю глянувши на Діка. — На моїй совісті? А на твоєму кинджалі червона людська кров! Нащо ти убив його, бідолашного? Він цілився, але не вистрілив, твоє життя було в його руках, і він пощадив тебе! Не багато треба хоробрості, щоб убити людину, яка не захищається!
Ці слова приголомшили Діка.
— Я чесно убив його! Я кинувся на його лук! — вигукнув Дік.
— Ти убив його, як боягуз, — відказав Метчем. — Ти грубіян і хвалько, мастере Діку, ти зловживаєш своєю силою, а в дужчого за тебе плазуватимеш у ногах! Ти забув про відплату; ти ще й досі не помстився за смерть свого батька. І його нещасний дух марно благає про помсту. А коли яка-небудь нещасна буде просити твоєї допомоги і ставитись до тебе по-дружньому, вона загине!
Дік був надто розлютований, щоб помітити слово «вона».
— Ну й дурниці ти верзеш! — крикнув він. — З кожних двох чоловіків один завжди дужчий. Дужчий перемагає, і це правильно. А тебе, мастере Метчем, слід відшмагати за неслухняність і невдячність; зараз ти дістанеш те, на що заслуговуєш.
І Дік, який умів зберігати спокійний вираз обличчя навіть в хвилини сильного гніву, почав знімати ремінний пояс.
— Зараз матимеш вечерю, — похмуро сказав він.
Метчем перестав плакати. Він був білий, мов крейда, і стояв, тільки дивлячись Діку у вічі. Дік підійшов до нього, піднявши пояс, але зупинився, збентежений великими очима і худим, стомленим обличчям свого товариша. Він завагався.
— Скажи, що ти помилився, — промовив, затинаючись, Дік.
— Ні, правда на моєму боці, — сказав йому Метчем. — Ну, бий! Я шкутильгаю, я стомився, я не чиню опору, я не зробив тобі нічого поганого. То бий же мене, боягузе!
Почувши цей виклик, Дік знову підняв пояс, але Метчем так здригнувся і зіщулився, що Дік не наважився вдарити. Рука з поясом опустилася; він опинився в безглуздому становищі і не знав, що робити.
— Щоб тобі добра не було! — сказав він. — Коли в тебе такі безсилі руки, то пильніше слідкуй за тим, що меле твій язик. Але бити тебе я не можу.
Дік надів пояс.
— Бити тебе я не буду, — вів він далі, — але ніколи не прощу. Я тебе не знаю; ти ворог мого володаря; я віддав тобі коня, ти з'їв мій хліб і м'ясо, обізвав мене дерев'яною людиною, боягузом, хвальком. Ні, клянусь небом, терпець мені уривається! Велике діло бути безсилим, слово честі: ти можеш поводитись якнайгірше, і ніхто тебе не покарає, тобі дозволяється вкрасти у чоловіка зброю, коли вона йому вкрай потрібна, і цей чоловік не насмілиться забрати її в тебе, — адже ти такий безпорадний! Виходить, якщо хтось наміриться на тебе списом і крикне, що він безсилий, то треба дозволити йому проштрикнути себе? Ох, яка нісенітниця!
— І все ж таки ти не б'єш мене, — сказав Метчем.
— Дай мені спокій, — відповів Дік. — Я тобі ось що скажу. Ти погано вихований, мені здається, проте, в тобі є щось хороше, до того ж ти витяг мене з річки. О, я зовсім забув про це, я такий же невдячний, як і ти. Але, послухай, треба йти. Якщо ти хочеш потрапити в Холівуд сьогодні вночі або завтра вранці, то нам слід поспішати.
Незважаючи на те, що Дік знов був у звичайному для нього доброму гуморі, Метчем нічого йому не простив. Нелегко йому було забути те, як Дік грубо відняв у нього гачок, забути вбитого лісовика, а найбільше піднятий пояс.
— Дуже вдячний тобі, — сказав він, — але мені здається, добрий мастере Шелтон, що я й
