Чорна стріла - Роберт Льюїс Стівенсон

Єдиний воїн, що залишився в живих, приголомшений стояв на дорозі поруч з своїм забитим конем. Опам'ятавшись, він побрів дорогою в напрямку тієї галявини з острівком дерев, на яку звернув увагу Дік. Він тепер знаходився на відстані, може, якихось п'ятисот кроків від місця, де заховалися хлопці, і вони бачили, як він стривожено оглядався, чекаючи смерті. Але навколо все було спокійно, і поступово до нього поверталась сміливість. Він раптом зняв з плеча лук і натягнув тятиву. В ту ж хвилину по рухові руки Дік впізнав у ньому Селдена.

У відповідь на цю спробу чинити опір з усіх кінців лісу пролунав гучний регіт. Очевидно, в цих жорстоких і невчасних веселощах брало участь принаймні двадцять чоловік. Над плечем Селдена пролетіла стріла. Він здригнувся й відскочив назад. Друга стріла увіткнулась в землю біля його ніг. Селден сховався за деревом. Третя стріла, націлена просто йому в обличчя, впала за кілька кроків від нього. Потім знову пролунав гучний регіт; луна підхопила той регіт і рознесла по всьому лісі.

Було ясно, що вороги просто дражнили його, як в ці часи звичайно дражнили бугая, перш як забити його, або як кішка дражниться з мишею, перш ніж її з'їсти. Бій давно закінчився; один з лісових смільчаків вже спокійно підбирав на дорозі стріли, а решта в цей час розважалась стражданнями нещасного Селдена.

Селден зрозумів, що його дражнять; він гнівно закричав, натягнув лук і навмання пустив стрілу в гущавину. Йому пощастило: у відповідь почувся болісний крик. А потім, кинувши свій лук, Селден побіг вгору схилом туди, де лежали Дік і Метчем.

Ватага «Чорної стріли» зараз почала вже стріляти по ньому серйозно. Але схаменулися вони пізно: тепер більшості з них доводилося стріляти проти сонця; а Селден біг, стрибаючи з одного боку в другий, щоб збити їх і не дати їм можливості прицілитися. Вже тим, що він кинувся бігти вгору по схилу, він розладнав їх плани: в цьому напрямку у них не було жодного стрілка, крім того, якого Селден чи то вбив, чи то поранив. Було очевидно, що ватага лісовиків розгубилася. Хтось тричі свиснув, потім ще двічі. У відповідь здалека долинув свист. Весь ліс наповнився звуками голосів людей, що пробиралися кущами; на галявину вискочив переляканий олень, постояв якусь мить на трьох ногах, втягуючи ніздрями повітря, і знову щез у гущавині.

Селден продовжував бігти, стрибаючи з боку в бік; зрідка йому навздогін летіли стріли, але жодна не влучала. Здавалося, що йому пощастить врятуватися. Дік тримав напоготові арбалет, щоб допомогти йому; навіть Метчем, забувши про те, що Селден був один з тих, хто переслідував його, в глибині душі співчував нещасному втікачеві; обличчя хлопців розчервонілися, вони обидва тремтіли від хвилювання.

Селден був уже всього за якихось п'ятдесят кроків від них, як раптом в нього влучила стріла і він впав. Правда, через хвилину він був знову на ногах, але тепер він біг, хитаючись, і, наче сліпий, побіг в іншому напрямкові.

Дік схопився на ноги і замахав йому руками.

— Сюди! — закричав він. — Сюди! Тут допомога! Біжи! Біжи!

Але в цю хвилину друга стріла вдарила Селдена в плече, якраз між пластинами його лат, пробила його куртку, і він, мов камінь, рухнув на землю.

— Нещасний! — крикнув Метчем, сплеснувши руками.

А Дік неначе закам'янів; він стояв на вершині горба і був зараз чудовою мішенню для стрільців.

Його, напевно, зразу вбили б, тому що лісовики були розлючені. Вони навіть не підозрювали, що хтось може бути у них у тилу. Але раптом зовсім близько від хлопців пролунав громовий голос, голос Елліса Дакуорта:

— Стійте! Не смійте стріляти! Візьміть його живим! Це молодий Шелтон, син Гаррі!

І зразу ж після цього він декілька разів пронизливо свиснув, і з усіх кінців лісу йому засвистіли у відповідь. Свист, очевидно, заміняв Джону-Меснику бойову сурму, з допомогою свисту він віддавав свої накази.

— Біда! — вигукнув Дік. — Ми попались. Тікаймо, Джоне. Швидше тікаймо!

І обидва юнаки побігли через сосновий гай на вершині пагорба, в протилежний бік від того місця, де знаходились люди Елліса Дакуорта.

Розділ VI

ПІД КІНЕЦЬ ДНЯ

Справді, їм негайно треба було тікати. З усіх боків на пагорб кинулась ватага «Чорної стріли». Кращі бігуни і ті, кому випало бігти по відкритій місцевості, набагато випередили інших і були вже недалеко від своєї мети: дехто побіг по видолинках праворуч і ліворуч пагорба, щоб оточити хлопців.

Дік скочив під найближчу купу високих дерев. Це був дубовий гай. Грунт тут виявився твердим, кущі не плутались під ногами, і хлопчики побігли швидше, бо бігти доводилось з гори. Гай закінчився, і вони опинились перед широкою галявиною. Дік повернув ліворуч. Хвилини через дві вони знов натрапили на галявину і знов повернули наліво. Таким чином вийшло, що хлопці, відхиляючись ліворуч, дедалі наближались до дороги й річки, через яку вони переправились годину чи дві тому, а їхні переслідувачі побігли зовсім в інший бік, до Танстола.

Хлопці зупинились, щоб віддихатись. Переслідувачів не було. Дік приклав вухо до землі, але не почув нічого. Та слуху не можна було й довіряти, бо за шелестом листя на вітрі важко було розрізнити що-небудь.

— Вперед, — сказав Дік, і незважаючи на втому і на те, що Метчем накульгував на поранену ногу, зібравшись з силами, вони побігли далі.

Хвилини через три вони вже продирались крізь хащі. Високо над їх головами крони дерев утворювали зелену покрівлю, яку підтримували, наче колони, стовбури. Бігти було б неважко, якби не заважали кущі гостролисту.

Нарешті дерева порідшали, і в лісі стало світліше.

— Стій! — крикнув чийсь голос.

Серед товстих стовбурів, не далі як за п'ятдесят кроків, хлопці побачили дужого чоловіка в зеленій куртці, який, засапавшись від швидкого бігу, квапливо прицілився в них з лука. Метчем скрикнув і зупинився, але Дік, не роздумуючи ні миті, вихопив кинджал і кинувся до лісовика. Чи то лісовик розгубився від такого відважного нападу, чи то не наважився порушити наказ, але він не стріляв. Та раніше, ніж він встиг опам'ятатися, Дік схопив його за горло і повалив на землю. Стріла відлетіла в один бік, лук — в другий. Обеззброєний лісовик обхопив руками свого ворога, але кинджал двічі майнув у повітрі й двічі опустився. Почувся