Чорна стріла - Роберт Льюїс Стівенсон

«Шкода, що я не розповів йому докладніше, як треба їхати, — думав він. — Боюсь, що хлопець потонув у болоті».

Раптом хтось гукнув Діка на ім'я. Перервавши ці думки і глянувши вбік, він побачив у заростях очерету обличчя хлопчика.

— Ти тут? — вигукнув Дік, натягуючи поводи. — Ти так добре сховався в очереті, що я за малим не проглядів тебе. Я бачив твого коня; його затягла трясовина, і мені довелось врятувати його від страждань. Клянусь небом, якби ти був більш милосердним вершником, ти б сам це зробив. Та виходь вже з своєї схованки, тут нікого нема, не бійся.

— Добрий хлопчику, у мене немає зброї, та й користуватись нею я не вмію, — сказав той, виходячи на стежку.

— Чого ти називаєш мене «хлопчиком»? — крикнув Дік. — Адже я старший за тебе!

— Добрий мастере Шелтон, — почав хлопчик, — прости мені, будь ласка. У мене і в гадці не було образити тебе. Навпаки, я хочу просити твоєї допомоги, бо я зараз у великій скруті; я ще в такій ніколи не був. Я заблудився, загубив плащ і втратив свого коня. В мене є нагайка і остроги, та от їхати нема на чому. А головне те, — продовжував він, сумно дивлячись на свій одяг, — головне те, що я так жахливо забрьохався.

— Пусте! — вигукнув Дік. — Чи варто звертати на це увагу! Кров ран і пилюка доріг прикрашають мужчину.

— Ну, тоді мені більше подобаються мужчини без таких прикрас, — зауважив хлопчик. — Але що ж мені робити? Прошу тебе, добрий мастере Річарде, дай мені пораду. Коли мені не пощастить дістатися до Холівуда, я загинув.

— Я дам тобі більше, ніж пораду, — відповів Дік, зіскакуючи на землю. — Сідай на мого коня, а я побіжу поряд. Коли ж я стомлюсь, тоді ти бігтимеш, а я поїду. В такий спосіб ми доберемось швидше.

Хлопчик сів на коня, і вони рушили вперед так швидко, наскільки дозволяла ця нерівна стежка. Дік біг поруч, тримаючись рукою за коліно хлопчика.

— Як тебе звуть? — спитав він.

— Зови мене Джоном Метчемом, — відповів хлопчик.

— А що тобі потрібно в Холівуді? — вів далі Дік.

— Я шукаю захисту від людини, що хоче мене скривдити, — відказав Джон Метчем. — Добрий абат Холівуда завжди захищає тих, кого переслідують.

— А як ти потрапив до сера Деніела, мастере Метчем? — допитувався Дік.

— Сер Деніел захопив мене силою, — вигукнув хлопчик. — Він викрав мене з рідної домівки, надів на мене цей одяг, скакав зі мною так довго, що в мене мало не розірвалось серце, насміхався з мене так, що довів мене до сліз, а коли деякі з моїх друзів погналися за ним, щоб відібрати мене, він посадив мене позад себе, щоб їх стріли не влучили в нього. Мене поранили в праву ногу, і зараз я трохи шкутильгаю. Та настане день, коли він за все заплатить!

— Нахваляєшся схопити місяць зубами! Сер Деніел рицар відважний, у нього залізна рука. І мені буде кепсько, якщо він дізнається, що я допоміг тобі втекти.

— Бідний хлопчик! — сказав Метчем. — Ти його вихованець, я знаю. Сер Деніел каже, що я теж його вихованець. Він, здається, купив право на те, щоб одружити мене, чи щось подібне; я до пуття не знаю, але в нього є якийсь привід переслідувати мене.

— Ти знову назвав мене хлопчиком! — вигукнув Дік.

— Чи ж мені називати тебе дівчинкою, добрий Річарде? — спитав Метчем.

— Тільки не дівчиною, — відказав Дік. — Я терпіти їх не можу.

— Ти розмовляєш, як хлопчисько, — зауважив Метчем. — А думаєш ти про них більше, ніж тобі здається.

— Це вже ні, — вперто сказав Дік. — Я зовсім про них не думаю. Хай вони згорять! Мені подобається полювання, битви, бенкети, веселе життя в лісі. А я ніколи не чув, щоб дівчата були здатні на це. Правда, одна така була, та її спалили, як відьму, за те, що вона, всупереч природі, носила чоловічий одяг.[9]

Мастер Метчем набожно перехрестився і почав молитися.

— Що ти робиш? — спитав Дік.

— Молюсь за її душу, — відповів Метчем схвильовано.

— За душу відьми? — скрикнув Дік. — Ну що ж, молись, якщо хочеш. Ця Жанна д'Арк була найкращою дівчиною в цілій Європі. Старий Епльярд-лучник розповідав, як він тікав від неї, наче від диявола. Еге ж, вона була хороброю дівчиною.

— Ну що ж, добрий мастере Річарде, — вів далі Метчем, — якщо тобі так мало подобаються дівчата, значить ти не справжній мужчина, тому що Господь Бог умисне розділив людей на жінок і чоловіків і послав до них любов, щоб вона була підтримкою для одних і розрадою для других.

— Тьху! — сказав Дік. — В тебе ще молоко на губах не обсохло, тому ти й розводиш теревені про жінок. А коли ти гадаєш, що я не справжній мужчина, то злазь з коня, ставай проти мене, і я кулаками, мечем чи стрілою покажу тобі, справжній я мужчина чи ні.

— Я не воїн, — щиро відповів Метчем, — і зовсім не хотів тебе образити. Я просто пожартував. А про жінок говорив лише тому, що чув, ніби ти маєш одружитися.

— Я? Одружитися? — скрикнув Дік. — Вперше про це чую. З ким же я маю одружитися?

— З якоюсь Джоанною Седлі, — відповів Метчем, червоніючи. — Це вигадка сера Деніела. З цього шлюбу він сподівається добре скористатися. Я чув, що нещасна дівчина дуже побивається. В неї, здається, саме такі погляди, як у тебе, а може, їй не подобається наречений.

— Одруження таке саме неминуче, як і смерть, — покірно мовив Дік. — Ти кажеш, що вона побивається! Чи ти не бачиш, які дурні дівчата? Жодного разу мене не бачила, а побивається. Хіба я стану побиватись? Я не з таких! Якщо мені доведеться одружитися, то плакати я не буду! Прошу тебе, коли ти її знаєш, розкажи, яка вона, гарна чи бридка? Сварлива чи лагідна?

— Ну яке це має значення, — відповів Метчем. — Якщо треба одружитися, ти одружишся. Яка різниця, гарна вона чи ні. Ти ж не молокосос, мастере Річарде; у всякому разі, ти плакати не будеш.

— Добре сказано, — зауважив Шелтон. — Мені однаково.

— Скидається на те, що в твоєї жінки буде дуже приємний чоловік, — сказав Метчем.

— Вона повинна мати такого чоловіка, на якого заслуговує, — сказав Дік. — Бувають же чоловіки і кращі, і гірші.

— Ах, нещасна дівчина! — вигукнув Метчем.

— Та чому нещасна? — спитав Дік.

— Аякже! Одружитися з колодою, — відповів Метчем. — Господи, колода!

— Я, мабуть,