Експансія-I - Юліан Семенов

кричала, як та нещасна. Рудий подивився на мене й пообіцяв, що він зразу ж відпустить дівчину, якщо я скажу йому правду. А я не міг йому сказати правди, бо на зв'язок до мене мала прийти жінка, не така молоденька, як ця, але жінка, яка нічого не зможе зробити, коли її ламають три реготливі, п'яні маніяки. Я заплющив очі, щоб не бачити цього жаху, але рудий ударив мене гумовою палицею по шиї. Я прикусив язика від несподіванки, він опух у мене, став схожий на коров'ячий, який продають у м'ясних лавках. Це був апокаліпсис, півтори години, дев'яносто хвилин жаху. Я спробував кинутися на них, на цих тварюк, але мене звалили й почали бити; я був натренований закриватися, це врятувало мене того вечора, але наступного ранку вони прив'язали мене до крісла, перед тим роздягнувши догола, і стали катувати, торкаючись дротом, через який було пропущено струм, до члена. Ніколи не переживали такого відчуття?

Штірліц теж продиригував перед обличчям Роумена сірником, кинув його в попільнику, затягся й відповів:

— Щось подібне я переживав.

— Хто вас катував? Де? Коли? За що?

— Якщо я тоді нічого не відповів, то чому ви думаєте, що я відповім зараз?

— Бо коли ви мені відповісте, розмова піде по іншому руслу.

— Це ніколи не пізно — змінити русло розмови… Чесно кажучи, мене найбільше цікавить, як ви змогли вибратися з того пекла?

— Чому вас цікавить саме це?

— Тому що звідти не можна було втекти… Чи для вас організували втечу… Після того як вас зламали…

— Ви не вірите мені?

— Ви просили мене розповісти, що таке фашизм… От я й поставив таке запитання, бо фашизм ніколи й нічому не вірить, він вірить лише собі… Отже, дозвольте мені ще раз вас запитати: як ви звідти вибралися?

— Я відповім… Тільки спочатку я мушу наголосити на одній немаловажній деталі… Після тих тортур я став імпотентом чи щось приблизно таке… Кажуть, що все залежить від жінки… В ліжку… Жінки, які потім лягали у мою постіль, докладали немало зусиль, щоб повернути мене до життя… В них це погано виходило… Це вийшло в мене самого, коли я зрозумів, що зустрів жінку, якій ладен віддати всього себе…

— Як її звати?

Роумен відсунув попільничку, стенув плечима:

— Хочеться знати її ім'я?

— Дуже.

— Що ж, усе залежить від того, в яке русло буде спрямовано нашу розмову… Про те, як я врятувався, можу сказати, що мене виручили наші льотчики… Вони розгрохали вашу вошиву тюрму, і мене перевели до табору, а він був неподалік від затоки, і я вирішив, що краще нехай мене пристрелять при втечі, ніж я розповім усе, чого не мав права розповідати вашим мерзотникам. Я йшов на зв'язок з підпільною групою, до складу якої входили три жінки і один інвалід. Ім'я однієї з цих жінок добре знали у вашому поганому рейху, бо її чоловік був відомий комуніст, його гільйотинували в Моабіті, і вона мстилася Гітлерові. Вона це робила чудово, до речі кажучи…

— Якщо прізвище цієї жінки Троглер, то я зробив так, що її син дістав право виїхати до Швейцарії.

Роумен відкинувся на спинку високого різьбленого стільця, відсьорбнув зі своєї склянки, довго дивився на Штірліца своїм важким поглядом, потім похитав головою:

— Ні, її прізвище було зовсім інше. А от про долю сина Троглера я наведу довідки.

— Не наведете. Такі справи доводилося організовувати без паперів і навіть без слів. Треба було розуміти погляд, паузу, жест… Хлопець учився в школі живопису… А я не байдужий до тих, хто вміє виразити світ гамою барв і правильною пропорцією скипидару.

— Але ви його перед цим перевербували, чи не так?

— Комуністи практично не піддавалися перевербуванню… Якщо, звичайно, вони були комуністи, а не примкнули до руху, щоб мати від цього певну вигоду.

— Ви хочете сказати, що вони такі ж фанатики, як наці?

— Я не став би порівнювати ці ідеології. Багато членів НСДАП працювало на вас, дуже охоче йшли на вербування, особливо починаючи з сорок четвертого року…

Роумен посміхнувся:

— І в Гітлера, і в Сталіна на прапорі було одне й те саме слово — соціалізм.

— Ви погано знаєте історію. У Гітлера на прапорі було написано «націонал-соціалізм»… Краще повернімося до нашого питання… Я не веселитиму вас, постараюся відповісти серйозно. Одну з характерних рис фашизму я вже назвав — невіра в людину, підкорення особистості думці того, хто піднятий над нею, фюрера, чи дуче, або ще кого, яка різниця, важливо — сліпе підкорення, неможливість власної точки зору, тотальне недовір'я до думки. «Національний соціалізм» — не що інше, як вища форма зради соціалізму… І починати відлік цього процесу треба не з Гітлера, а з Муссоліні, який був редактором соціалістичної газети «Аванті» до того, як сам же розігнав редакцію цієї газети, а публіцистів кинув до своїх тюрем, де їх катували за його наказом.

— Італійський фашизм має неабияку причетність до націонал-соціалізму Німеччини, — озвався Роумен.

— Це хибна думка. Є люди, які умисне говорять так тому, що це зручно й потрібно тим, хто хоче це чути… Але ви помиляєтесь… Якщо хочете, я продовжу свої роздуми вголос… Чи ну їх к чорту?

— Ні, продовжуйте, мені цікаво вас послухати, тим паче, що я сам затіяв цю розмову.

— Так от, «феномен» Муссоліні цілком закономірний, коли розглядати світ з погляду історичної ретроспективи. Звідки він прийшов до Рима? З села. Але народився в родині дрібного буржуа, батько мав кузню, мати — вчителювала. А хто найбільше революційний у селі, той, хто зазнавав утисків великих китів міста? Дрібний хазяїн… Батько Муссоліні дав йому дуже цікаве ім'я — Беніто Амількаре Андреа. Чому таке дивне ім'я? Тому що Беніто Хуарес був героєм Мексіки в її боротьбі проти янкі. Анархісти Амількаре Чінріані і Андреа Коста потрясали міста Італії — два «найбезстрашніші анархісти країни».

Хлопець виховувався в родині, де слово «соціалізм» було певним захисним щитом проти наступу міської буржуазії на патріархальне село. Чи має значення в питанні, яке ми аналізуємо, характер Муссоліні? Безперечно. Має. Уже в школі він називав себе дуче, тобто вождем. Уже в школі він улаштовував різанину, вже в класах мріяв про себе самого як про явище віку. Нормальній людині це важко уявити… Ви не мріяли про себе самого, Пол? Вам не вчувалося ревище юрби, заздравиці у вашу честь? Ви мріяли про свої портрети на всіх вулицях, у всіх будинках і кабінетах? Ні?

— Ви говоріть, говоріть, докторе, — все ще не відриваючи