Експансія-I - Юліан Семенов

— Прошу. Ознайомились? Отже, я запитую, вам падав фюрер надзвичайні повноваження в питаннях економічної експлуатації окупованих територій?

— Я вже визнав, що несу відповідальність за економіку в окупованих країнах, але лише у зв'язку з тими директивами, які я давав…

— Отже, зважаючи на ваші особливі повноваження, ваші вимоги були обов'язкові для учасників наради?

— Так.

— Звертаю вашу увагу на сто вісімнадцяту сторінку стенограми тієї наради. Знайшли?

— Так.

— «Раніше все здавалося простішим. Тоді це називали розбій. Це відповідало формулі віднімати те, що завойовано. Тепер форми стали гуманніші. Незважаючи на це, я збираюся грабувати — й грабувати ефективно… Ви повинні бути — як лягаві собаки. Там, де є дещо і в чому може мати потребу німецький народ, це мусить бути вмить вивезено із складів і доставлено сюди». Це ви говорили?

— Можу припустити, що я це сказав.

— У травні сорок першого року ОКВ розробило директиву про безкарність німецького солдата за злочини, вчинені проти місцевого населення. Таку директиву повинні були вам доповідати?

— Цей документ безпосередньо мені не надсилали. У супровідному папері сказано: «Штаб оперативного керівництва військово-повітряних сил, головний квартирмейстер».

— Але ви згодні з тим, що за своїм становищем ви мусили знати цей документ?

— Ні, бо в противному разі цей документ надіслали б безпосередньо мені, головнокомандуючому, а не генерал-квартирмейстеру.

— Вам повинні були доповісти про цей документ?

— Якби мені доповідали про кожен документ, який проходив по окремих інстанціях і не вимагав мого втручання, я потонув би в морі паперів. Мені доповідали тільки про найважливіші справи…

— Вам доповідали тільки «найважливіші справи»… А про знищення міст, про вбивство мільйонів людей вам не доповідали? Це все проходило по «службових каналах»?

— Коли б якесь місто мала знищити авіація, такий наказ віддав би безпосередньо я сам.

— Вам відомо про наказ Гіммлера з приводу знищення тридцяти мільйонів слов'ян?

— Це був не наказ, а всього лише промова.

— Але ж у німецькій тоталітарній державі був тільки один керівний центр — Гітлер, ви його заступник, і наступник, і найближче оточення. Чи міг Гіммлер давати розпорядження про знищення тридцяти мільйонів слов'ян, не маючи на це вказівок Гітлера чи ваших?

— Гіммлер не видавав такого наказу. Він виголосив промову, в якій сказав, що тридцять мільйонів слов'ян має бути знищено. Коли б Гіммлер справді видав такий наказ, то він мусив би спитати про це не мене, а фюрера.

— Я не сказав про наказ. Я кажу про настанову. Ви припускаєте, що він міг дати настанову без погодження з Гітлером?

— Не існувало директиви, яку дав би Гітлер на знищення слов'ян.

— Айнзацгрупи СД учиняли масові знищення радянських громадян. Чи не була діяльність айнзацгруп СД результатом реалізації заздалегідь розробленого плану знищення євреїв, слов'ян та інших народів?

— Діяльність айнзацгруп була цілком секретна.

— Отже, мільйони німців знали про злочини, що творилися, а ви не знали… Ваш свідок Бодешатц заявив тут, на суді, начебто в березні сорок п'ятого року ви сказали йому, що багато євреїв убито і за це доведеться дорого заплатити.

— Свідок Бодешатц так не говорив.

— А як же він говорив?

— Він повторив мої слова: «Якщо війну програємо, то це обійдеться нам дуже дорого».

— Чому? За вбивства, які ви здійснювали?

— Ні… Взагалі…

— Чи згодні ви були з теорією «вищої раси» і з вихованням в її дусі німецького народу?

— Ні. Хоча відмінність між расами я, безумовно, визнаю.

— Але з теорією не згодні?

— Я ніколи не заявляв, що ставлю одну расу як панівну.

— Дайте відповідь на запитання прямо: ви згодні з цією теорією?

— Особисто я не вважаю її правильною.

— Ви заявили на суді, нібито у вас були розходження з Гітлером у питанні захоплення Чехословаччини, у єврейському питанні, відносно війни проти Радянського Союзу, в оцінці теорії «вищої раси» і щодо розстрілів англо-американських льотчиків. Чим пояснити, що, маючи такі серйозні розходження, ви вважали за можливе співробітничати з Гітлером і проводити його політику?

— Я можу розходитися в поглядах з моїм верховним головнокомандуючим, але якщо він наполягатиме на своєму, а я дав йому присягу — дискусії не може бути.

— Якщо ви вважали для себе за можливе співробітничати з Гітлером, чи вважаєте ви себе, як другу людину в Німеччині, відповідальним за організовані у масовому масштабі вбивства ні в чому не винних людей?

— Ні, бо я нічого не знав про них і не наказував їх проводити. Принаймні ви запитали б мене, чи був я легковажний, коли не намагався навіть щось дізнатися про них.

— Ви себе краще знаєте… Ви тут заявляли, що гітлерівський уряд привів Німеччину до розквіту. Ви й тепер упевнені, що це так?

— Катастрофа настала тільки після того, як програли війну…

… Герінг рвучко встав з-за столу; програш; цей росіянин виграв бій; він виграв його саме цим своїм останнім запитанням, зіткнувши його, Герінга, з нацією. Він згадав той аналіз боротьби, який він провів зразу після закінчення допиту двадцять другого березня сорок шостого року разом з адвокатом Отто Штамером. Юрисконсульт німецького флоту Штамер був коректний, стриманий в оцінках, уникав прогнозів і, як здавалося Герінгу, зовсім позбавлений емоцій. Саме тоді рейхсмаршал сказав йому: «По-моєму, я відбився, га?! У трибуналу немає жодного мого підпису на розстріл! Слово — це не доказ! Німці зрозуміють мене! Зрештою, не може нація, яку ми привели до небаченого злету, бути невдячна! Не може народ не мати пам'яті!» Штамер хотів уникнути прямої відповіді, але Герінг вимагав, щоб адвокат сказав йому правду. «Я ж тепер не страшний, — посміхнувся він, — я не можу відправити вас у табір, це російському обвинувачеві здається, що я тільки те й робив, що палив рейхстаг, душив євреїв, страчував росіян і саджав у камери німців». Штамер тоді відповів: «Пане Герінг, про підпал рейхстагу говорив англієць, про знищення євреїв говорили всі, про розстріли росіян згадували американці й французи… Що стосується німців, то я мушу вас засмутити: ви ніколи не бачили черги в магазині за ерзац-джемом і як видавали норму маргарину із свинячих кісток. Німці знали це, пане Герінг. І не після поразки, а починаючи з перших днів війни. А ви про це не знали, бо ад'ютанти завбачливо не доповідали вам, і ніхто з членів вашої родини не бував у магазинах. Ви тоді могли говорити те, що думали, та й то, мабуть, з острахом, а німців перетворили у безсловесних рабів ідеї пана Гітлера. Будь-яке заперечення — навіть продиктоване болем за долю рейху кінчалося саме тим, про що ви тільки-по згадали: концтабором.