Експансія-I - Юліан Семенов
Так званий мюнхенський путч розвивався так, що мюнхенське СА взагалі не брало участі в ньому, і за годину їзди від Мюнхена так звані державні зрадники заснули вічним сном, не припускаючи того, що в Мюнхені, як розповідали Гітлер і Герінг, учора ввечері начебто відбувся путч…
Коли скінчилася обідня перерва, Штірліц віддав Анхелу добірку прес-релізів, заручившись його згодою, що дочитає показання Гізевіуса завтра чи наступного тижня, і повернувся до своєї роботи.
Через годину хтось подзвонив Анхелу, той заметушився, сказав, що йде на дві години, але Штірліц і тоді не доторкнувся до папки, і тільки після того, як він розібрався в паперах на нижній полиці і перейшов на другу, тільки коли Анхел повернувся в архів, він поклав цю папку на стіл, бо тепер його неінтерес до неї міг зіграти проти нього ж.
Відкривши першу сторінку, він остаточно переконався в тому, що папку йому підсовували, бо на супровідному папері було надруковано: «Документи одержані при обшуку аргентінського громадянина Аугусто Канілья, якого підозрювали в роботі на секретну службу росіян. Розголошенню не підлягає».
Стоп, сказав собі Штірліц, отже, вони підозрюють мене в тому, в чому підозрював Мюллер? Чи я впадаю в транс підозріливості? Вони повинні вивчити мене з усіх боків, це їхнє право. Я даремно панікую. Все те, що я робив до цього, становило інтерес для американців, хіба не так? Так, безперечно, але американці мають усю цю документацію, це їхня власність, чого ж їм панікувати? А тут мені прямо підказують, хто зацікавлений у цих документах. Для чого? Щоб я зняв з них копію? І передав зв'язковому?
Він перегорнув супровідну сторінку й заглибився в читання довідки про нацистські опорні бази в Аргентіні.
Матеріал, звичайно, зубодробильний, подумав Штірліц, але чому саме у російської розвідки має бути такий інтерес до нього? Невже американські служби не цікавить доля нацистів у Латинській Америці? Для чого цей матеріал так ненав'язливо, але відверто підсунули мені?
Він недбало кинув папку на підлогу, так, щоб це бачив Анхел, і, глянувши на годинник, попросив у нього дозволу піти раніше; Кемп правий, мабуть, зміниться погода, у мене теж тріщить від болю потилиця.
Таксі він зупинив біля будинку концерну, слідом за ним ніхто не тягся, хоча, судячи з того, як йому нав'язували аргентінську папку, повинні б. Він попросив шофера відвезти його до музею Прадо; коли йому треба було обміркувати щось, він ішов саме туди, ніщо так не сприяє логічному аналізові, як вирування почуттів, прихованих у працях великих майстрів, це як тепло проти холоду: допомагає відчути себе зібраним і готовим до вчинку…
… Штірліцу здавалося, що він був у Прадо сам-один — так мало відвідувачів; зрідка хтось з'являвся біля картини: тиша; лункий звук твоїх кроків немов спадав з високої стелі.
Штірліц вийшов із залу Ель Греко; спинився на порозі, оглянувся; все-таки малювати людину вниз головою, подумав він, у чорно-зеленій гамі, до того ж ти сприймаєш цю позу цілком природною, — таке випадає на долю далеко не кожного генія, а лише родоначальника філософії живопису; до Ель Греко такого не було; навіть в іконах такого не було; на його картинах можна вчитися мислити, тобто вибудовувати схему майбутнього, а не тільки розуміти ту епоху, яка створила його як особистість.
Він пройшов коридором, знаючи, що по дорозі до виходу неодмінно затримається біля Мурільйо і Сурбарана; в цьому темному коридорі кроки не відлунювались; виникло відчуття гнітючої тиші середньовічного замку; хлопчиком, коли він жив з батьком у Цюріху, завжди мріяв перенестися в часи Річарда — Левове Серце. Чому всі діти (з ким йому доводилося розмовляти, а це було нечасто) мріяли жити в минулому? Фантазії Жюля Верна проходять, це немовби азартна гра; але всі мріють пожити в ті віки, коли були рицарські турніри, кінні бої, мушкетери короля. Тільки ось чомусь про інквізицію забувають маленькі люди; а втім, вони не знають про неї, у школах це вчать поверхово, навіщо кидати тінь на Ватікан, віра — це вічне, інквізиція — випадковість, прикра випадковість, не треба ворушити минуле, не можна жити без святого в серці, релігія — вища за батька й матір, шануйте її.
Він вийшов у великий зал, де експонуються Мурільйо і Сурбаран; почув дзвіночок — служителі нагадували гостям, які ще були в музеї, що час огляду закінчився; однак Штірліц не пішов до виходу, а раптом ступив крок назад і притулився до одвірка, бо побачив Кемпа, який стояв поряд з чорноволосою високою жінкою й щось швидко їй говорив, але так, що будь-кому, хто міг їх побачити, не спало й на думку, що вони знайомі. Жінка роздивлялася картину, стояла до неї обличчям, а Кемп робив вигляд, що милується зовсім іншим полотном, повернувся до жінки боком, ворушіння губів ніхто не побачив би, якби він припустив, що за ним стежить хтось, стоячи біля входу; а втім, Кемп навіть не міг уявити собі, що за ним спостерігає Штірліц; він був цілком певен, що в музеї вже нікого немає; аби тільки швидше він кінчив їй говорити, подумав Штірліц, це ж відвертий обмін інформацією. Якщо мене виганятимуть звідси і він мене помітить — жити мені тоді недовго. Хто ця жінка? Кур'єр? Виконавець? Вона не може бути резидентом, дуже молода. Мабуть, кур'єр. Одягнена по-європейськи, не американка, не англійка і навіть не з Канади. Кур'єр. Аби тільки він швидше пішов. У розвідці ніхто й ніколи не прощає того, хто став — нехай навіть мимовільним — свідком контакту.
Закінчивши говорити, Кемп рушив до виходу; жінка перейшла на другий бік залу, зупинилась біля Мурільйо; погортала путівник, знайшла пояснення до робіт цього художника; Штірліц діждався, поки Кемп вийшов з музею, повільно пройшов уздовж полотен, мимохідь глянув на путівник, який читала жінка, — текст був англійський.
Він затримався біля кіоска, купив кілька листівок; треба дати Кемпу час, нехай він від'їде подалі; почекав, поки жінка спустилася сходами вниз, і лише після цього неквапно пішов до важких, вісімнадцятого століття дверей; здається, штовхни — не відчиниш, та ні, пневматика, маса послушна не те що руці — пальцю.
Чого ж ти
