Експансія-I - Юліан Семенов

Він виразно чув, як старший юнак викладав план захоплення тюрми; п'ятдесят сміливців легко перестріляють усіх цих ситих і безпечних американчиків, аби тільки не увірвалися до камери ті, хто чергує на поверсі; двері сталеві, куленепробивні, він удержить їх; головне — протриматися; все вирішують найостанніші хвилини, секунди, долі секунди; я навалюся всім тілом на ці двері і благатиму провидіння допомогти моїм хлопчикам, рицарі завжди перемагають, відвага — мати успіху, ану, швидше ж, швидше!

Герінг лежав з розплющеними очима, відчуваючи сльози на щоках; він не рухався, щоб вартовий, який наглядав за ним у вічко невідривно, не помітив, що він прокинувся.

Величезна, гнітюча тиша була в тюрмі, тиша, від якої віяло нестерпною, тяжкою безнадією.

Він торкнувся кінчиком язика до того зуба мудрості, якого лікар не дозволив йому виривати, бо саме в ньому він мав намір зробити тайник для капсули з крихітним кристалом ціаністого калію; смерть безболісна, мозок вичленить з усієї тієї непізнаної какофонії почуттів і жахливих уявлень лише гостре відчування осені, запах смаженого в солі мигдалю; ніякого болю; не буде цих страшних кроків, останніх кроків по землі, коли тебе поведуть коридором і ти благатимеш бога, щоб цей коридор був довгий-предовгий, нескінченно довгий, щоб ти ішов ним та йшов, існує ж нескінченність, чому ж не примусити її усією силою свого подертого на шматки уявлення стати дійсністю в той день і годину, коли звершиться те, про що сьогодні сказали на суді, сказали живі люди, які можуть ходити по вулицях, дзвонити по телефону, сидіти в ресторані, любуватися цвітінням пролісків, наливати воду в зелену ванну, сидіти в нужнику, не відчуваючи на собі очей наглядача, і, сказавши це, вони не здригнулися від того, що вирішили долю подібних до себе, котрі сиділи по другий бік лави, живих, братів своїх земних во плоті; який же жорстокий цей світ, боже, спаси мене, дай мені силу відколупнути кінчиком сірника золоту пломбу, тільки я знаю, як це можна зробити, але ж це так нестерпимо-моторошно! Ні, треба чекати! Набратися сили й чекати, адже біляві, голубоокі хлопчики закінчують підготовку тієї справи, яка принесе мені свободу, і я відчую на своєму обличчі краплі осіннього дощу і вдихну на повні груди повітря свободи! Чекати! Немає нічого страшнішого за чекання, але і нічого прекраснішого за нього немає, тому що слово чекання близьке по-дитячому чистому й зрозумілому всім слову надія. А якщо я захворію? — спитав він себе. Вони ж не страчуватимуть хворого? Я можу хворіти рік чи два, я скажу, що в мене відібрало ноги, не потягнуть же вони мене на ешафот?! Це неможливо! Так не роблять мислячі істоти! Вони не мають права бути такі жорстокосердій, вони не мають права, вони не мають права, не мають права…

Він раптом близько-близько побачив зеленуваті, трохи витрішкуваті очі фюрера й почув голос його, він не розібрав слів, але його пройняв давно забутий страх; він позбувся цього гнітючого почуття безугавного страху лише тут, у камері тюрми, він відчув себе борцем у залі суду, він більше не боявся гримання, він, рейхсмаршал, безупинно думав про те, що Гімлер може зробити з ним, з його дружиною й дітьми, і тому він завжди був такий, яким подобався фюрерові, боже мій, невже світом керує не розум, а страх, один лише маленький жахаючий, що підточує тебе, немов хробак, отой теплий і затхлий страх?!

Ні, сказав він собі, це не страх! Я ніколи не був боягузом! Мене звинувачували в чому завгодно, але тільки не в боягузтві… Доброта, нас усіх згубила доброта й м'якосердність, ось у чому корінь того, що сталося! Ми самі провели грань між усіма пами й Гітлером, назвавши його фюрером. Ми говорили собі, що порядок потребує особистості, яку треба створити. Адже можна, можна було створити Штрассера чи Рема! Чому не мене?! А створивши з Гітлера легенду, яка іменувалася фюрером, ми не могли переступити в собі німця: безсумнівне шанування того, хто стоїть на щаблину вище! Коли ж я зрозумів, що ми котимося в прірву, у мене вже не було сили відкрити правду нещасній, тремтячій істоті, я боявся, що мої слова розірвуть серце Гітлера, я жалів його, бо він втілював у собі спільне начало, молодість і чистоту задумів. Якби я не був такий добрий і знайшов у собі силу відкрити йому очі на все, що відбувається, не боячись його болю, все могло б піти інакше, все, абсолютно все!

… І це не так, стомлено й безнадійно заперечив собі Герінг, тому що, думаючи про доброту, він постійно оперував словами «боявся» й «страшився», а вони породжені поняттям страху, чим же іще?!

… Герінг не міг угамуватись, сів на ліжку й, обхопивши голову руками, почав розгойдуватись, тяжко боячись, що не зможе стримати себе і ревно, на одній ноті завиє — так, як вив старий німець на поруйнованій вулиці Берліна, мимо якого він проїхав сімнадцятого лютого сорок п'ятого року, повертаючись зі Східного фронту, що був усього лише за сто кілометрів від столиці тисячолітнього рейху; зіткнувшись поглядом з ад'ютантом, примусив себе удати, що не помітив цього нещасного старого, який вив, задерши до неба виснажене обличчя з витеклим оком, залитим бурою старечою кров'ю…

ШТІРЛІЦ-ХV

(листопад сорок шостого)

Спочатку Штірліц не повірив очам, примусив себе перечитати першу шпальту газети ще раз; так, помилки бути не могло; трьох головних нацистських злочинців — президента Рейхсбанку Ялмара Шахта, віце-канцлера фон Папена та заступника Геббельса, головного рейхспропагандиста Науманна звільнили з-під арешту, незважаючи на окрему думку російського судді.

От і сформувалася тенденція, подумав Штірліц. Вона така тривожна, така демонстративна, що тепер мені зрозуміло, чому американська розвідка підійшла до мене саме тепер, я їм потрібен, я і подібні до мене, тому що вони виправдали того, хто платив гроші на створення армії рейху, того, хто передав урядову владу сильній особистості, великому фюреру Адольфу Гітлеру, який зміг перемогти комунізм у Німеччині, нарешті, того, хто був головним антикомуністичним пропагандистом рейху. Три провідники тенденції, яку не можна назвати інакше, як антиросійську, бо — подобається це комусь чи ні — Росія є центром комунізму. Цим трьом, що дружньо тиснули Гітлерові руку, стояли поряд з ним на трибунах, коли той приймав паради армії та СС, сьогодні, всього лише через сімнадцять місяців після закінчення війни, винесли виправдувальний вирок?

Політика — наука натяку,