Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Не так уже й багато!

— Багато! Це правда — червоношкірий зневажає кожного, хто привселюдно вимагає від нього подяки. Він робить те, чого від нього вимагають, але згодом не хоче більше знати того, хто висловив це прохання. Після такого нам справді вже сьогодні довелося б іти звідси геть і опинитися сам на сам із ворогами, з кайова. І не мені вам пояснювати, щó це означає.

Інчу Чуна і Віннету порадилися. Потім підійшли до нас, і вождь сказав:

— Якби Клекі-Петра не розповідав нам так багато про вашу віру, Інчу Чуна тепер вважав би тебе людиною, з якою немає про що розмовляти. Та зараз я можу зрозуміти твоє бажання. Але, на жаль, щодо інших, то все сáме так, як сказав мій син: наші воїни не зрозуміють цього і будуть зневажати тебе.

— Але тут ідеться не лише про мене, але й про Клекі-Петру, про якого ти говориш.

— Чому про нього?

— Він мав ту саму віру, яка змушує мене висловлювати своє прохання, і він помер із цією вірою. Його релігія наказувала йому пробачати ворога. Запевняю тебе, якби він був живий, то ніколи б не допустив, аби Раттлєр помер такою смертю.

— Ти так вважаєш?

— Так!

Він похитав головою.

— Що за люди ці християни! Або вони зіпсовані, і тоді їхня зіпсутість настільки велика, що її неможливо збагнути. Або ж вони добрі, і тоді їхня доброта не менш незбагненна!

Після цього Інчу Чуна та Віннету уважно подивилися одне одному в очі. Вони розуміли одне одного: між ними у цей момент відбулася розмова без жодного слова, самими лише поглядами. Потім Інчу Чуна знову звернувся до мене і спитав:

— Цей убивця був і твоїм ворогом?

— Так.

— Але ти пробачив його?

— Так.

— Тоді слухай, щó тобі скаже Інчу Чуна! Ми хочемо дізнатися, чи залишився у ньому ще хоча б слід чогось доброго. Якщо це так, то я спробую виконати твоє бажання без шкоди для тебе. Сидіть тут і чекайте, щó трапиться далі! Коли я махну тобі рукою, ти підійдеш до вбивці і накажеш йому просити у тебе пробачення. Якщо він зробить це, то помре швидко.

— Чи можу я сказати йому це?

— Так.

Інчу Чуна разом із Віннету знову повернулися до своїх воїнів, а ми сіли на землю там, де стояли.

— Ніколи б не подумав, що таке можливо, — сказав Сем. — Вождь і справді хоче виконати ваше бажання. Мабуть, він дуже високої думки про вас.

— Можливо. Але найважливіша причина — в іншому. Це вплив Клекі-Петри, який триває навіть після його смерті. Ці червоношкірі ввібрали справжнього, внутрішнього християнства більше, ніж самі про це підозрюють. Цікаво, щó ж буде далі.

— Зараз побачите. Увага!

З візка зняли покривало. І ми побачили, як звідти витягли подовгастий предмет, схожий на валізку, зверху на якому лежала прив’язана людина.

— Це труна, — сказав Сем Гоукенс. — Її виготовлено з обсмалених полін і обтягнуто мокрими шкурами. Щойно шкури висихають, вони стягуються, і завдяки цьому труна герметично зачиняється.

Неподалік від місця, де одна з приток впадала до річки, височіла скеля, біля підніжжя якої з великих каменюк було складено чотирикутник. Поряд із ним лежали ще чотири камені: здається, спеціально принесені сюди. Поблизу цього нагромадження каміння і поставили труну з прив’язаним зверху живим чоловіком. Цим чоловіком був Раттлєр.

— Ви знаєте, навіщо там складені камені? — запитав Сем.

— Із них зроблять надгробок.

— Правильно. Подвійну могилу.

— До якої покладуть і Раттлєра?

— Так. Убивцю ховають разом із жертвою, і так мало би бути після кожного вбивства, наскільки це можливо.

— Це так жахливо! Бути живцем прив’язаним до труни вбитого і знати, що це водночас буде і твоя труна!

— Мені здається, що ви по-справжньому співчуваєте цьому чоловікові! Те, що ви просили за нього, я ще можу зрозуміти, але співчуття до нього — це вже занадто.

Труну розмістили так, що Раттлєр зміг стати на рівні ноги. Тоді труну і його прив’язали міцними ременями до каменя. Червоношкірі чоловіки, жінки і діти підійшли ближче і стали півколом. Запанувала сповнена очікування тиша. Інчу Чуна і Віннету стали поряд із труною, праворуч і ліворуч. Першим заговорив вождь.

— Воїни апачів зібралися тут, аби вчинити суд, бо народ апачів зазнав велетенської непоправної втрати, і винний повинен заплатити за це життям.

Той-Хто-Йде-На-Війну та Печерний-Ведмідь-Рогач, вожді племені сіу. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка