Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Чому він хотів померти замість мене? — запитав Віннету, який підійшов до нас у цей момент.

— Бо він любив тебе, але була іще одна причина, про яку я, можливо, розповім згодом. Його смерть мала бути покутою.

— Коли він помирав у мене на руках, то сказав тобі щось незнайомою мені мовою.

— Це була наша з ним рідна мова.

— Він говорив про мене?

— Так. Він попросив мене бути вірним тобі.

— Бути вірним мені? Але ж ти мене ще не знав!

— Знав, бо я побачив тебе, а він розповів мені про тебе.

— І щó ти відповів йому?

— Я пообіцяв виконати його прохання.

— Це було його останнє у житті бажання. Ти став його спадкоємцем. Ти присягнув йому бути мені вірним і оберігав мене, стеріг і рятував — навіть тоді, коли я вважав тебе своїм ворогом. Удар мого ножа убив би кожного, але твоє сильне тіло витримало це. Я завинив перед тобою. Будь моїм другом!

— Я давно ним став.

— Моїм братом!

— З радістю.

— Ми закріпимо цю клятву на труні того, хто передав мою душу в твої руки! Благородний блідолиций покинув нас, але дав замість себе іншого, не менш благородного білого брата. Моя кров буде твоєю, а твоя — моєю! Я вип’ю твоєї крові, а ти — моєї. Мій батько Інчу Чуна, великий вождь апачів, дозволить мені це!

І вождь подав мені руку.

— Інчу Чуна дозволяє, — щиро сказав він. — Ви будете не лише братами, але й однією людиною, одним воїном із двома тілами. Хуґ!

Ми пішли туди, де мала бути могила. Я розпитував про методи будівництва та її висоту і попросив дати мені кілька томагавків. Потім ми зі Семом, Діком та Віллом пішли вниз по ріці до лісу, де знайшли відповідне дерево і за допомогою томагавків зробили хрест. Поки ми несли хрест до могили, поховальні урочистості вже розпочалися. Червоношкірі далі складали камені на майже готову могилу, співаючи свої химерні монотонні поховальні пісні, які діймали аж до серця. Одноманітна мелодія час від часу переривалася різкими скрикуваннями, які звучали несподівано, як грім на голову.

Під керівництвом вождя і його сина над зведенням могили працювала дюжина індіанців. Поміж ними і натовпом, який співав жалобних пісень, кружляла у повільному і дивовижному танці чудернацьки вбрана і обвішана різноманітними талісманами постать.

— Хто це? — запитав я. — Шаман?

— Так, — відповів Сем.

— Індіанські звичаї під час християнського поховання! Як вам таке, любий Семе? — продовжив я.

— Спокійно, сер! Жодної критики! Бо страшенно образите апачів.

— Але ця комедія мені огидна.

— Вони мають найкращі наміри. Ці люди вірять у Великого Духа, до якого пішов їхній померлий друг і вчитель. Вони проводять усі поховальні та прощальні церемонії згідно зі своїми звичаями, і все, що в цей час робить шаман, має лише символічне значення. Тож дайте їм спокійно робити свою справу! А вони своєю чергою не завадять нам поставити на могилі хрест.

І коли ми поклали хрест біля труни, Віннету запитав:

— Цей символ християнства буде розміщений на могилі?

— Так.

— Це правильно. Віннету і сам хотів попросити свого друга Вбивчу Руку зробити хрест, бо Клекі-Петра у своїй кімнаті мав його і молився перед ним. Тож цей символ його віри має бути й на могилі. На якому місці слід поставити його?

— Хрест має бути вгорі.

— Так, як над великими будинками, де християни моляться до свого Великого Духа? Я зроблю все, як ти кажеш. Сідайте і дивіться, чи ми все робитимемо правильно!

Через якийсь час усе було готове. Могилу виклали, на самій вершині встановили хрест і залишили отвір для труни, яка наразі ще стояла збоку, на землі.

У цей момент прийшла Ншо-чі. Вона ходила до пуебло, щоби принести дві глиняні миски, у які набрала річкової води. А потім підійшла до нас і поставила миски на труну. Незабаром я довідався, навіщо це.

Тепер усе було готове до поховання. Інчу Чуна дав знак, і жалобні пісні припинилися. Шаман сів на землю. Вождь підійшов до труни і почав виголошувати неквапливу і урочисту промову. Сем тихо перекладав мені її.

— Сонце вранці з’являється на сході, а ввечері сідає на заході,