Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Він і справді такий, а до того ж ще й вірний і готовий до самопожертви друг. Але я хотів би запитати тебе дещо. Ти скажеш мені правду?

— Ншо-чі ніколи не бреше, — гордо відповіла вона.

— Ваші воїни забрали в полонених кайова все, що ті мали при собі?

— Так.

— І в моїх трьох друзів також?

— Так.

— А чому тоді зі мною не вчинили так само? Все, що було в моїх кишенях, залишилося на місці.

— Бо так наказав мій брат Віннету.

— А чому він так наказав?

— Бо ти сподобався йому.

— Попри те, що він вважав мене своїм ворогом?

— Так. Ти ж сам сказав щойно, що й він сподобався тобі відразу. З ним усе було точно так само. Йому було дуже боляче, коли він мусив вважати тебе ворогом і не лише ворогом…

Вона зупинилася, щоби не сказати того, щó, на її думку, могло би мене образити.

— Кажи далі! — попросив я.

— Ні.

— Тоді я скажу. Йому не могло боліти те, що він мусив вважати мене своїм ворогом, бо ворога теж можна поважати. Але він думав, що я — брехун, підступний і нечесний чоловік. Правда ж?

— Це ти сказав, а не я.

— Я сподіваюся, що тепер він зрозумів свою помилку. І ще одне питання: щó буде з Раттлєром, убивцею Клекі-Петри?

— Його прив’язують до пáлі.

— Що? Зараз? І ти не кажеш мені цього? Чому від мене це приховують?

— Так хотів Віннету.

— Чому?

— Він думав, що твої очі не зможуть бачити цього, а вуха не зможуть чути.

— Можливо, він має рацію, але як одне, так і друге не заважатиме мені, якщо виконають моє побажання.

— Яке побажання?

— Спершу скажи, де відбуватиметься страта?

— Унизу, біля річки. Інчу Чуна відвів вас звідти, щоби ви не бачили цього.

— Але я хотів би бути при цьому. Які саме муки передбачені для Раттлєра?

— Усі без винятку, бо Раттлєр — найгірший із усіх блідолицих, які коли-небудь потрапляли до рук апачів. Він без жодної причини вбив нашого білого батька, вчителя Віннету, якого всі ми обожнювали. Тому для Раттлєра передбачені не лише звичайні муки, як для всіх полонених, але й усі, які ми знаємо.

— Цього не можна робити, це не гуманно!

— Але він заслужив це!

— І ти могла би бути при цьому і бачити це?

— Так.

— Ти, дівчина?

Її довгі вії опустилися. І вона замовкла, втупившись у землю. А потім подивилася на мене серйозно, з докором в очах.

— Тебе це дивує?

— Так. Жінки не повинні бачити такого.

— У вас так заведено?

— Так…

— Але ти помиляєшся.

— Ти вважаєш, що це неправильно? Тоді ти мала б знати наших жінок і дівчат краще за мене.

— Можливо, ти теж їх не знаєш. Коли ваші злочинці опиняються перед судом, інші люди можуть бути при цьому? Правда ж?

— Так.

— Ншо-чі чула, що в таких випадках буває більше глядачок, ніж глядачів. Хіба так повинно бути? Хіба варто жінкам задовольняти свою цікавість у таких місцях?

— Ні.

— А коли у вас карають злочинця, відрубують йому голову або вішають — хіба при цьому не присутні жінки?

— Так бувало раніше.

— А тепер їм це заборонено?

— Так.

— І чоловікам також?

— Так.

— Отже, це заборонено всім, але якби це було дозволено, жінки також могли б приходити. Жінки блідолицих не настільки вразливі, як ти думаєш! Вони дуже добре вміють витримувати муки, особливо муки інших — тварин або людей. Я не була у вас, але так розповідав Клекі-Петра. А потім Віннету подорожував найбільшими містами Заходу і, коли повернувся, розповів мені все, що бачив, — вона розповідала збуджено. —