Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Ні.

— І у Сполучених Штатах також?

— Ні.

— Тоді це просто чортзна-що! Ви в усьому новачок, але водночас і майстер. Такої людини, як ви, я й справді ніколи ще не зустрічав. Я мушу похвалити вас, по-справжньому похвалити. Ви дуже добре почали, слово честі! Наше життя висіло на волосині! Але не задирайте носа після цієї похвали. Бо наробите дурниць. Я по-справжньому здивуюся, якщо з вас коли-небудь виросте справжній вестмен.

І він залюбки провадив би далі у тому ж дусі, але тут до нас підійшли Інчу Чуна і Віннету. Вождь довго вдивлявся у моє обличчя, точнісінько як перед тим його син, а потім почав:

— Інчу Чуна довідався про все від Віннету. Ви тепер вільні і пробачте нам за все. Ти дуже мужній та дуже хитрий воїн, тож переможеш іще не одного ворога. Той, хто вчасно зробить тебе своїм другом, вчинить мудро. Ти хочеш викурити з нами люльку миру?

— Так, я хочу бути вашим другом і братом!

— Тоді ходімо зараз зі мною і Ншо-чі, моєю донькою, до пуебло! Вождь апачів хоче оселити того, хто переміг його, у гідному житлі. А Віннету залишиться тут, аби простежити за порядком.

І ми, разом з Інчу Чуною і Ншо-чі, пішли до пуебло, з якого вийшли полоненими, приреченими на загибель, а поверталися вільними.

Аж тепер, коли ми повернулися до пуебло, я розгледів, наскільки воно було велике і добре захищене. Американських тубільців зазвичай вважають нездатними до навчання. Але неможливо повірити в це, коли бачиш, як вони збудували такі потужні споруди з велетенських каменюк, як зробили своє пуебло неприступною для тодішньої зброї фортецею. Не може бути, щоби люди, які здійснили це, стояли на найнижчому, примітивному щаблі розвитку. А з тими, хто стверджує, що ці споруди були зведені іншими, давно вимерлими поколіннями, з якими теперішні індіанці не мають нічого спільного, я не погоджуюся. Врешті ще ніхто не довів, що індіанці не можуть розвиватися інтелектуально. Просто їм ніхто не дає таких можливостей, і сáме тому вони приречені на вимирання.

За допомогою драбини ми піднялися до третьої тераси, де були розташовані найкращі помешкання. Там жив Інчу Чуна разом зі своїми дітьми, і нам також надали там житло.

Мені дісталася велика кімната. І хоч у ній не було вікон, освітлення не бракувало, бо крізь великий дверний отвір вливалося достатньо світла. Кімната спершу була порожня, але Інчу Чуна незабаром обставив її хутрами, ковдрами та різноманітними предметами, і я почувався тут справді комфортно. Для Гоукенса, Паркера і Стоуна також «умеблювали» схоже помешкання.

Коли моя кімната була обставлена так, що я міг зайти всередину, Ншо-чі принесла гарно вирізьблену люльку миру і тютюн. Вона власноручно набила мені люльку і запалила. Коли я зробив першу затяжку, дівчина сказала:

— Цю люльку дарує тобі мій батько Інчу Чуна. Він сам привіз священну глину, з якої вона зроблена, а я виліпила її. Цю люльку ще ніхто не розкурював, і ми просимо тебе прийняти цей дарунок, аби згадувати нас щоразу, коли куритимеш її.

— Ви дуже добрі до мене, — відповів я. — І мені соромно, що я не маю для вас жодного подарунка.

— Ти подарував нам більше, ніж те, за що ми здатні віддячити, — ти врятував життя Інчу Чуни і Віннету. Обоє вони не раз опинялися у твоїй владі, але ти не вбив їх. Тому наші серця тепер належать тобі, якщо ти не проти.

— Як ти можеш питати про таке? Це завжди було моїм найбільшим бажанням. Інчу Чуна — це відомий вождь воїнів, а Віннету я симпатизую відтоді, як уперше побачив його. Для мене це велика честь і не менша радість — називатися братом таких людей. Я хотів, щоби мої друзі також стали вашими друзями.

— Якщо вони захочуть цього, до них будуть ставитися так, ніби вони народилися серед апачів.

— Ми дякуємо вам за це. Отже, ти сама виліпила цю люльку? Які вмілі в тебе руки!

Вона почервоніла від моїх слів і похитала головою:

— Я знаю, що жінки і доньки блідолицих набагато вміліші за нас. А зараз я принесу тобі ще дещо.

Вона пішла й повернулася з моїм револьвером, ножем і всіма предметами, які належали мені, але які я тримав не в кишенях. Я подякував, бо тепер мені не бракувало ні найменшої дрібниці, і запитав:

— А моїм друзям також повернуть усе, що в них забрали?

— Так, усе. Уже повернули, бо, поки я тут, із тобою, Інчу Чуна подбав про них.

— А що з нашими конями?

— Вони теж тут. Ти знову зможеш їздити на своєму, а Сем — на Мері.

— Ти навіть знаєш, як звати його мула?