Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Ну тоді я вистрелю Раттлєрові в серце.

— Аби пришвидшити його кінець? Бога ради, не робіть цього! Це зробить вас ворогом усього племені. Вони мають повне право визначити спосіб покарання для Раттлєра, і той, хто позбавить їх цього права, відразу ж позбудеться ще свіжої дружби, яку ми щойно здобули. То що, ви йдете з нами?

— Так.

— Але не робіть дурниць! Я покличу Діка і Вілла.

І він зник у дверях їхньої кімнати, а незабаром повернувся з обома своїми друзями. Ми спустилися на землю. Ншо-чі вже пішла вперед. Коли ж ми прийшли до річки, то кайова там уже не було. Вони забрали пораненого вождя і поїхали собі геть, а Інчу Чуна проявив мудрість і далекоглядність, відрядивши за ними шпигуна, який мав простежити, чи не спаде їм, бува, на думку непомітно повернутися і помститися.

Я вже згадував, що наш повіз стояв посеред галявини. І коли ми підійшли ближче, то апачі вже розташувалися довкола нього широким колом. Посередині я побачив Інчу Чуну і Віннету з іншими воїнами. Ншо-чі підійшла до них і щось повідомила Віннету. Хоча вона й була донькою вождя, але в чоловічі справи втручатися не мала права. А те, що вона в ту хвилю перебувала не з іншими жінками, а біля свого брата, означало, що вона має сказати йому щось важливе. Вона показала йому нас і повернулася до інших скво. Отже, вона розмовляла з ним про нас. Віннету пройшов повз своїх воїнів до нас і серйозно запитав:

— Чому мої білі брати не залишилися нагорі, в пуебло? Їм не подобається їхнє житло?

— Житло нам подобається, — відповів я. — І ми дуже дякуємо нашим червоношкірим братам за турботу. Ми прийшли, бо почули, що зараз має померти Раттлєр. Це правда?

— Так.

— Але я його не бачу!

— Він лежить у візку біля вбитого.

— Якою смертю він помре?

— Мученицькою.

— Це вже вирішено остаточно?

— Так.

— Але я дуже прошу тебе пом’якшити йому вирок. Моя релігія велить мені просити тебе за Раттлєра.

— Твоя релігія? Хіба вона і не його релігія також?

— Так.

— Хіба цей блідолиций діяв за законами свого Бога?

— На жаль, ні.

— Тож мій блідолиций брат не повинен виконувати заповіді задля нього. Ваша релігія забороняє смерть. Але Раттлєр убивав, тож заповіді цієї релігії його не стосуються.

— Я не можу керуватися тим, що робив цей чоловік. Я мушу виконувати свої обов’язки, не зважаючи на думки і вчинки інших людей. Тож іще раз прошу тебе дати цьому чоловікові швидку смерть!

— Те, що вирішено, слід виконати!

— По-іншому ніяк не можна?

— Ні.

— Отже, не існує можливості виконати моє прохання?

Віннету дуже серйозно подивився на землю.

— Існує, — сказав він після тривалих роздумів. — Але Віннету просив би свого білого брата не вдаватися до цього. Це дуже зашкодить йому в очах наших воїнів.

— Як саме?

— Воїни не зможуть поважати Вбивчу Руку так, як цього хотілося б Віннету.

— Цей спосіб вважається безчесним і вартим зневаги?

— Згідно з уявленнями червоношкірих — так.

— Розкажи мені про нього!

— Ти мав би просити нас подякувати тобі.

— О! Цього точно не зробить жоден чесний чоловік!

— Так. Але ми завдячуємо тобі життям. Якщо ти зробиш це, то Віннету та Інчу Чуна не мають права відмовити тобі.

— І як усе буде?

— Ми знову зберемося на раду і попросимо наших воїнів погодитися віддячитися тобі. Але тоді все, що ти зробив, утратить сенс. Хіба Раттлєр вартує такої жертви?

— Аж ніяк.

— Тепер мій брат чує, що Віннету чесний із ним. Віннету знає, які думки і почуття живуть у серці Вбивчої Руки, але для наших воїнів вони незбагненні. Чоловіка, який вимагає подяки, вони можуть лише зневажати. Хіба Вбивча Рука, який може стати найбільшим і найславетнішим воїном апачів, хоче сьогодні ж піти від нас геть, бо наші воїни плюватимуть йому вслід?

Мені було важко відповісти на це. Моє серце веліло мені наполягати на своєму проханні. Але мій розум, а точніше — моя гордість була проти. Віннету відчув роздвоєння моїх почуттів і сказав:

— Віннету поговорить зі своїм батьком Інчу Чуною. Нехай мій брат зачекає тут!

Він пішов.

— Не робіть дурниць,