Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
Після великої сніговиці настала навдивовижу втихомирена морозна ніч, і така ясна, що темні тіні виділялися так чітко, ніби то були живі створіння. До Барі долинув третій імпульс. Він, як і всі тварини, переважно керувався якоюсь однією ідеєю, адже всі його менші інстинкти завжди підкорялись одному провідному. І цієї зоряної тихої ночі ним оволоділо бажання так швидко, як це тільки можливо, досягти першої з двох хижок П’єро, збудованих на лінії пасток. Там, так, саме там він знайде Непісе!
Ми не наважимося називати те, завдяки чому Барі дійшов до такого висновку, процесом міркування. Інстинкт чи міркування — не важливо — надали Барі впевненості, сказати б, віри, куди саме треба рухатись, тож він почав поспіхом оминати пастки, щоб дістатися до хижки якомога швидше. Від згорілого будинку П’єро до першої хижки на лінії пасток було ні багато ні мало двадцять п’ять миль. Барі подолав десять із них ще до настання ночі, решта п’ятнадцять виявилися надзвичайно важкими. На відкритих просторах намело по черево м’якого снігу, тож вовчук часто буквально пірнав у замети з головою. Тричі з початку ночі він чув жалібну пісню вовків. Одного разу десь із глибини лісів менш ніж за півмилі від нього долинула переможна пісня зграї, коли мисливці наздогнали свою здобич. Але цей поклик більше не приваблював Барі. Ба більше: тепер він йому здавався огидною співаницею, що нагадувала про ненависть і зраду. Щоразу, коли вовчук її чув, то зупинявся, як укопаний, гарчав і наїжачував шерсть.
Опівночі Барі нарешті дістався до крихітного лісового амфітеатру, де П’єро був рубав дерева для першої зі своїх хижок біля лінії пасток. Принаймні хвилину вовчук стояв на краю галявини, уважно прислухаючись, нюшкуючи повітря й зоріючи очима, повними надії. Але не було ні запаху диму, ні жодного звуку, ні світла в єдиному вікні брусованої хатини. Розчарування заполонило Барі. Він знову відчув самотність, марність своїх пошуків. Зневіра шкреблась у його душі. Звір подолав аж двадцять п’ять миль і так стомився.
Біля дверей намело цілу купу снігу. Барі сів і заскиглив. Це вже не було схоже на тривожне виття, як кілька годин тому. Тепер кожен його звук віддавав безнадією й глибоким відчаєм. З півгодини він сидів і тремтів, притулившись спиною до дверей. Голова його була повернута до осяяної зорями сніжної пустелі, ніби в ньому все ще жевріла незбутня сподіванка, що Непісе от-от прийде по його сліду. Потім він глибоко зарився в сніговий замет, провівши там у неспокійній дрімоті решту ночі.
З першим променем вранішнього сонця Барі вирушив у дальшу путь. Та куди й подівся його запал! Він невтішно опустив хвоста, з усього було видно, що пес захворів. Щоправда, занедужав не тілом, а душею. У ньому згасла остання іскриночка надії, тепер вовчук уже й не сподівався знайти Вербу. Він брів до другої хижки на лінії пасток, але вже без жодної наснаги, просуваючись повільно, переймом, і колишнє збудження від пошуків поступилося перед підозрілістю. Він почав боятися лісової темряви. До кожної пастки чи отруєної принади П’єро Барі підходив дуже обережно. Двічі вишкірював ікла: одного разу на куницю, що кинулася на нього з-під кореня, куди вона затягла пастку, у яку спіймалася, а вдруге на велику сову, котра прийшла поживитися чимось смачним і стала в’язнем сталевого ланцюга. Можливо, Барі подумав, що це Угуміс’ю, те совеня, що жорстоко й підло билося з ним тієї ночі, коли він, перемагаючи свій страх, хотів розгадати таємницю великого дерева. Мабуть, вовчук добре пам’ятав, як, бувши побитим і зраненим, тягнув своє страдницьке тіло додому. Принаймні саме цим можна було б пояснити, чому він не тільки оголив ікла, а й роздер сову на шматки.
У пастках П’єро траплялося багато зайців, та Барі їх не чіпав, бо геть не відчував голоду. До другої хижі на лінії пасток доплентався наприкінці дня, після десяти годин подорожі. Він був не дуже розчарований, бо мало на що й сподівався. Сніг накрив цю хижку навіть вище, ніж попередню. Перед дверима був замет у три фути завглибшки, а вікно біліло від товстого шару наморозі. У цьому місці на краю галявини, неподалік від густого лісу, П’єро збудував дровітню, і саме в ній Барі й улаштував собі тимчасовий дім. Другого дня він ходив по довколишніх місцях, натрапляючи на десятки пасток, що їх порозкладали П’єро й Непісе. А блукаючи болотом, вовчук познаходив багато слідів рисі. Лише на третій день він розпочав свій шлях на Ґрей-Лун.
Барі подорожував не поспішаючи. Відстань у двадцять п’ять миль між першою й другою хижкою на лінії пасток він подолав за два дні. У другій хижці провів три доби, і лише на дев’ятий день подорожі вовчук дійшов до Ґрей-Лун. Там не було ніяких змін, жодних слідів на снігу, крім його власних, залишених ще дев’ять днів тому.
Пошуки Непісе стали тепер для Барі чимось буденно-рутинним, тим, що робилося майже байдуже. Він вирив собі нору в собачій загороді й принаймні двічі на день, між світанком і настанням темряви, ходив до берестяного вігваму й прірви. Вовчук простував тим самим шляхом щодня й дуже скоро протоптав у снігу стежку: прямо через ліс до вігвама, повертаючи трохи на схід, так що перетинав замерзлу поверхню озерця, де любила купатися Верба; з вігвама повертав колом через частину лісу, де Непісе не раз збирала оберемки дикого льону; тоді доходив до прірви; ішов краєм ущелини; спускався вниз до самісінької води і звідти повертався назад до собачої загороди.
І от одного дня раптом Барі повівся інакше. Ту ніч він провів у вігвамі. І після цього, хоч і був на Ґрей-Лун протягом дня, завжди повертався ночувати у вігвам. Дві ковдри правили йому за ліжко, для нього вони були частиною Непісе. І саме там він і чекав
