Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
І тепер, уперше за багато тижнів, трохи колишнього завзяття додало Барі швидкості. Спогади, що були туманними й неясними через забудькуватість, знову ставали реальністю. Він і досі відчував, що, якби Непісе раптом повернулася на Ґрей-Лун, негайно побіг би туди. Але тепер вовчука, наче того мандрівника, що повертається додому з довгої подорожі, несподівано потягло й до старого бобрового ставка.
Коли Барі досяг цього місця, була найдивовижніша година літнього дня — захід сонця. Він зупинився за сотню ярдів від ставка, так, що водойма ще й досі була прихована від його очей, понюхав повітря і прислухався. Сумнівів не було: ставок був на місці, він зловив його милий холодний запах. А от Уміск, Щербатий Зуб, усі інші? Чи знайде їх там? Вовчук нашорошив вуха, намагаючись уловити знайомий звук, і за мить чи дві таки почув глухий сплеск води.
Барі тихо пробрався крізь зарості вільхи й зупинився на тому місці, де вперше познайомився з Уміском. На поверхні ставка заграли легкі брижі. З води вигулькнули дві чи три цікаві голови. Наче торпеда, промчався, тримаючи палицю, до протилежного берега старий бобер. Барі подивився на греблю. Вона була такою ж, як і торік. Деякий час вовчук не показувався, стоячи в заростях молодої вільхи. Дедалі більше він відчував внутрішній спокій, полегшення, розслабленість після тривалого напруження довгих самотніх місяців, коли все чекав і чекав Непісе.
Глибоко зітхнувши, Барі ліг серед вільхових заростей і висунув голову так, щоб усе добре бачити попереду. Коли сонце опустилося нижче, ставок ожив. На березі, де він урятував Уміска від лисиці, гралося тепер інше покоління молодих бобрів. Їх було троє, товсті й вайлуваті. Барі дуже тихо заскавулів.
Усю ніч він пролежав у вільшняку. Бобровий ставок знову став його домівкою. Тут, звісно, багато що змінилося, та минали тиждень за тижнем, а жителі колонії Щербатого Зуба не виказували ніяких ознак прихильності до дорослого Барі. Колись вони прийняли його, як він був щеням, але тепер це був великий, чорний, схожий на вовка, з довгими іклами й грізним поглядом звір. І хоча він не виявляв агресії, бобри сприймали його з глибоко вкоріненим почуттям страху й підозрілості.
З іншого боку, Барі більше не відчував старого щенячого бажання грати з бобренятами, тому їхня нетовариськість не турбувала його так, як раніше. Уміск теж виріс, ставши товстим успішним молодим бобром, що цього року обрав собі дружину й тепер був дуже зайнятий приготуванням харчів на зиму. Цілком імовірно, що він не ототожнював великого чорного звіра з тим малим Барі, що приходив час від часу до ставка рік тому. Та й вовчук, найпевніше, не впізнав дорослого Уміска, бо в його пам’яті закарбувався образ малого товстуна, що з ним він одного разу терся носами.
Увесь серпень бобровий ставок правив Барі за штаб-квартиру. Часом він вирушав на екскурсії днів на два-три, і щоразу завжди на північ, іноді збочуючи трохи на схід чи захід, але ніколи не повертався на південь. І, нарешті, на початку вересня він залишив бобровий ставок назавжди.
Протягом багатьох днів своїх мандрів Барі волочився абикуди. Він полював переважно на зайців і простакуватих куріпок, яких місцевий люд охрестив «дурненькими курми». Свій раціон, певна річ, вовчук не цурався урізноманітнювати й іншими смаколиками, коли вони випадково траплялися йому на шляху. Якраз дозріла дика смородина й малина, і Барі їх залюбки їв. Полюбляв він іноді погризти й гіркі ягоди горобини, полизати м’яку ялицеву й смерекову смолу, що правили йому за добрі ліки. На мілководді міг і порибалити. А бувало, що й ставав до бою з їжатцем, і як таланило перемогти колючого супротивника, то бенкетував його таким ніжним і соковитим м’ясом.
Двічі у вересні він уполював молодого оленя. Велике згарисько, що до нього Барі іноді доходив, більше не навіювало йому жаху. Життя тепер було сите й привільне, тож він і думати забув про ті дні, коли ходив надголодь. У жовтні домандрував аж до річки Ґейкі на заході й озера Вуластон на півночі, а це ні багато ні мало за сто миль від Ґрей-Лун. У перший тиждень листопада він знову звернув на південь, блукаючи вздовж річки Каное, а тоді пішов на захід уздовж звивистого струмка, що його місцеві називали Чорне Безхвосте Ведмежа.
За тижні своїх мандрів Барі траплялись і люди, але, за винятком одного разу, коли він зустрів мисливця з племені крі у верхній частині озера Вуластон, його ніхто не помітив. Тричі, ідучи берегом Ґейкі, він ховався в кущах і спостерігав звідти, як повз нього пропливали каное. З півдесятка разів у нічній тиші ходив до хижок і тіпі, де жили люди, обнюхував їх, а одного разу підійшов до поселення Компанії Гудзонової затоки на Вуластоні так близько, що міг чути гавкіт собак і покрикування їхніх господарів.
Увесь час він вештався світом, шукаючи те, що пішло з його життя. Вовчук постійно обнюхував пороги хижок, кружляв навколо тіпі, збираючи вітер. Коли він дивився на каное, його очі зоріли надією. Одного разу він навіть подумав, що вітер приніс йому запах Непісе — і відразу його ноги підломилися, а серце ніби зупинилося. Та це було лише на хвильку, бо тільки-но з тіпі вийшла індіанська дівчина, як Барі зник непоміченим.
Був уже майже грудень, коли мішанець із Лак-Бейна Лерю помітив сліди Барі на свіжому снігу, а згодом побачив у кущах і його тінь.
— Mon Dieu, запевняю вас, його лапи такі ж великі, як моя рука, і він такий чорний, як вороняче крило, коли на нього світить сонце! — вигукнув чоловік у крамниці компанії в Лак-Бейні. — Лисиця? Non! Він узбільшки як половина ведмедя. Вовк, це точно вовк, oui! І чорний, як диявол, мсьє.
