Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
Зовсім не через чутливість під високою смерекою він вирив могилу для П’єро поруч із горбиком його дружини-вождівни. Так, зовсім не через чутливість, а з обережності. Убивця поховав П’єро поштиво. А тоді взяв увесь запас його гасу, облив хижку й запалив сірника. Мак-Таґґарт стояв на краю лісу доти, доки хижка перетворилася на вогняний стовп. Густо падав сніг. Свіжа могила стала білим насипом, і стежки повністю замело снігом. Коли злочинець повертався в Лак-Бейн, то зовсім не боявся через скоєне. Ніхто не розриє могилу П’єро Дю Кена. І ніхто не видасть його, якщо таке диво й станеться. Але від дечого його чорна душа ніколи не зможе звільнитися. Мак-Таґґарт завжди бачитиме бліде переможне обличчя Верби, коли та, стоячи перед ним у хвилину своєї слави, обирала смерть, а не його, а він промовляв до себе: «Ну хіба ж вона не прекрасна!»
Буш Мак-Таґґарт геть забув про Барі, а той і собі викинув з голови керівника факторії з Лак-Бейна. Коли ворог побіг уздовж краю прірви, Барі сів, зіщулившись, на втоптаній ділянці снігу, де востаннє стояла Непісе. Його тіло було повністю напружене, а передні лапи підібгані, коли вовчук дивився з кручі вниз. Він бачив, як дівчина стрибнула. Багато разів того літа пес сміливо слідував за нею, коли вона пірнала в глибоку тиху водойму. Але тут берег був неймовірно високий. Непісе ще ніколи не стрибала з такого місця, як це. Він бачив чорне каміння, що то з’являлося, то зникало у вирі шумної води, як голови грайливих монстрів. Рев води наповнив його страхом. Його очі зловили швидкий рух уламків льоду між скелями. І все ж вона кинулася туди!
Барі страх як хотілося піти за нею, стрибнути вниз, як завжди робив колись. Вона, певна річ, була там, навіть якщо він її не бачив. Можливо, дівчина гралася серед скель, ховаючись у білій піні й дивуючись, чому улюбленець не йде. Але пес усе вагався, зволікав, звісивши голову над безоднею. Його передні лапи почали сповзати трохи вперед по снігу, із зусиллям він відсунувся й заскиглив. На снігу Барі зловив свіжий запах Мак-Таґґартових мокасин. Вовчук завив, і це виття поволі перетворилося на довге гарчання. Він знову подивився вниз, але й тепер не міг побачити хазяйку. Пес коротко й уривчасто гавкнув, так, як це завжди робив, коли хотів її покликати. Відповіді не було. Барі гавкнув іще й іще, але до нього не долинуло жодного звуку, окрім реву води. Тоді він відійшов назад і кілька хвилин простояв мовчки, прислухаючись до кожного звуку. Усе тіло його тремтіло так, наче ним оволодів хтось чужий.
Почав падати сніг. Мак-Таґґарт до того часу вже повернувся в хижку. А за деякий час Барі пішов по його сліду, що стелився краєм ущелини. Скрізь, де Мак-Таґґарт зупинявся, щоб зазирнути вниз, зупинявся й Барі. На деякий час ним цілковито заволоділо бажання приєднатися до Верби, і це прагнення повністю витіснило з його серця ненависть до чоловіка. Вовчук усе біг уздовж краю ущелини ще чверть милі аж до того місця, де Мак-Таґґарт востаннє глянув униз. Тоді Барі попрямував до вузької стежки, якою багато разів із Непісе ходив у пошуках скельних фіалок. Звивистий шлях, що вів униз зі скелі, був тепер завалений снігом, але він пробивався через нього, доки, нарешті, став на краю незамерзлого потоку. І тут Верби не було. Барі заскавулів, тоді знову гавкав, але в цьому його поклику відчувалось якесь тривожне стримування, незбагненна журба, так наче він і не сподівався вже дістати відповіді. За п’ять хвилин вовчук сів на снігу, незворушний, як скеля. Щось таємниче дійшло до нього із шумної безодні, якийсь загадковий шепіт духів природи повідомив йому всю правду. Що саме це було, нам, людям, зрозуміти не дано. Але Барі все слухав і вдивлявся, і м’язи його щораз більше сіпалися, у міру того, як йому почала відкриватися правда. Нарешті він повільно підняв свою чорну голову, глянув на білу заметіль у небі, і з його горла полилося тремтяче протяжне виття, таке ж, яким зазвичай гаскі, сидячи біля тіпі, тужать за своїм щойно померлим господарем.
Прямуючи до Лак-Бейна, Буш Мак-Таґґарт почув це виття й здригнувся.
Густий запах диму все більше наповнював повітря. Нарешті дим став такий уїдливий, що аж забивав ніздрі Барі. Той відійшов від прірви й попрямував до хижки. Коли ж вийшов на галявину, то побачив, що від будівлі лишилося не так і багато. Там, де раніше була хижка, тепер лише тліло згарище. Довго він сидів, спостерігаючи за ним, як і раніше, чекаючи й прислухаючись. Вовчук уже зовсім оговтався від пострілу, що приголомшив його, але відчуття щеняти тепер зазнавали ще однієї зміни, такої ж дивної й нереальної, як і їхня боротьба проти мороку близької смерті в хижці.
За менш ніж годину часу світ для Барі перевернувся, прибрав якоїсь небувалої гротескної форми. Ось, здається, ще так недавно Верба сиділа перед маленьким дзеркалом у хижці, розмовляла з ним і щасливо сміялася, а він тим часом лежав, неабияк задоволений, на підлозі. А тепер немає хижки, немає Непісе, немає П’єро. І вовчук, сидячи тихо-тихо, довго намагався це зрозуміти. Минув деякий час, перш ніж він вийшов з-під густих розлогих ялівців, і тепер уже в усіх його рухах стала помічатися щораз дужча підозрілість. Близько до згарища підходити він не наважувався. Крадучись, пробрався через галявину до собачої загороди неподалік від високої смереки. Тут він на цілу хвилину зупинився, обнюхуючи свіжий горбик під білим покривом снігу. Далі Барі йшов із низько опущеною головою й прищуленими вухами.
Собача загорода була відкрита й порожня. Мак-Таґґарт потурбувався й про це. Знову Барі сів і протяжно завив пісню смерті, цього разу для П’єро. У ній відчувалася зовсім інша нотка проти того, як він завивав над прірвою. Тоді його виття було сповнене сумніву, допитливої надії, чогось, що було майже людським, від чого Мак-Таґґарт аж здригнувся на стежці.
