Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

його пащеки сочилася кров, там, де Мак-Таґґарт бив знову й знову, перш ніж вовчук ослабив хватку. Між вухами виднілося випалене місце, неначе туди на мить притулили розпечену кочергу. Саме туди потрапила Мак-Таґґартова куля. На чверть цаля глибше — і це була б неминуча смерть. А тут вийшло так, ніби його вдарили по голові важкою палицею, від чого він знепритомнів, відлетівши до самісінької стіни. Вовчук міг уже повноцінно рухати, не падаючи, усіма чотирма лапами і, хоч не дуже швидко, а таки пішов наслідці за людьми.

Коли Непісе почала тікати, її розум ураз прояснився, і вона знову могла тверезо міркувати. Дівчина звернула на ту вузеньку стежку, якою біг за дівчиною Мак-Таґґарт кілька місяців тому, але, не дійшовши до кручі, різко звернула праворуч. Вона бачила, що Мак-Таґґарт, хоч і не біг, але неухильно наздоганяв, ніби смакуючи видовищем її безпорадності, так само, як він насолоджувався й того разу. За двісті ярдів далі від глибокої водойми, куди вона була штовхнула керівника факторії, одразу за мілководдям, де йому вдалося видертися на берег, починалася глибока ущелина, що мала назву Блакитне Перо. Відчайдушна ідея формувалась у її голові, доки вона бігла туди, ідея, що з кожним судомним подихом надавала їй усе більшої надії. Нарешті Непісе добігла до краю ущелини й подивилась униз. Тоді з її душі виринула й затремтіла на губах лебедина пісня племені її матері:

Мої прабатьки, ви прийдіть із долини, Бо вітер шепоче про смерть! У тяжкий цей час врятуйте ви нас І киньте в життя круговерть!

Вона підняла руки догори. На тлі білої сніжної пустелі дівчина стояла над прірвою, висока й струнка. За п’ятдесят ярдів позаду неї керівник факторії з Лак-Бейна раптом зупинився, як укопаний, і зачудовано промовив:

— Ну хіба ж вона не прекрасна!

А за Мак-Таґґартом усе швидше йшов Барі.

Знову Верба подивилась униз. Вона стояла на самому краєчку, не відчуваючи в цю хвилину ні краплини страху. Багато разів на цьому місці вона чіплялася за руку П’єро, адже знала, що вижити після падіння тут неможливо. Вода, яка текла за п’ятдесят футів унизу, ніколи не замерзала, пінячись у міжскеллі. Ущелина була глибока, чорна і страшна, бо між вузькі скельні стіни не потрапляло сонце. Рев бистрого потоку заполонив вуха дівчини.

Вона повернулась і глянула на Мак-Таґґарта.

Навіть тепер він нічого не розумів, а просто підходив до неї ближче, простягнувши руки. П’ятдесят ярдів! Це було небагато, і відстань стрімко скорочувалася.

Ще раз губи Верби заворушилися. Саме материна душа вчить нас вірити у вічне життя, і саме до неньчиної душі у свою смертну годину зверталася Непісе. Вона щось прошепотіла й кинулась у вир. Волосся огорнуло дівчину, як блискучий саван.

Роздiл 22

Уже за мить керівник факторії з Лак-Бейна стояв на краю прірви. Не бажаючи вірити в те, що сталося, він, нажаханий, став дико кричати і кликати Непісе на ім’я. Чоловік подивився вниз на клекітливу воду й чорні скелі, стискаючи свої величезні червоні долоні. Тепер там не проглядалося ні найменшої ознаки дівчини, ніде не було видно її блідого обличчя чи волосся в білій піні. Вона зважилася на ТАКЕ, і тільки для того, щоб урятуватися від нього!

Мізерній душі цього чудовиська стало погано, так погано, що він відступив назад. Мак-Таґґарт уже нічого перед собою не бачив, ноги помліли. Він убив П’єро, і вважав це справжньою перемогою. Усе своє життя керівник факторії був жорстокою людиною, що ніколи не відчувала мук совісті, нічого з того, що оце тепер його переповнювало, проймало аж до кісток. Він стояв, ніби паралізований. Чоловік не бачив Барі, не чув його скавуління на краю прірви. На кілька хвилин світ йому потьмарився. А потім, приходячи до тями, Мак-Таґарт відчайдушно побіг уздовж краю ущелини, прагнучи внизу, серед бурхливих вод, вихопити поглядом дівчину. Так дійшов до найглибшого місця. Жодної надії не лишилось. Вона обрала смерть, аби тільки втекти від нього!

Мак-Таґґарт белькотів це знову й знову, ледь ворушачи язиком. Він скидався за цих обставин на причинного, чий мозок не розуміє нічого у світі, крім того, що дівчина мертва. І П’єро був теж мертвий. Це він протягом декількох хвилин зробив усе це.

Чоловік вирушив назад до хатини, але вже не тією стежкою, якою гнався за Непісе, а навпростець, крізь густий чагарник. Почав падати лапатий сніг. Мак-Таґґарт подивився на небо, де купи темних хмар рухалися з південного сходу. Сонце сховалося. Незабаром буде буря, сильна сніговиця. Великі пластівці, що падали на його голі руки й обличчя, змусили мозок працювати. Ця хуртовина вигідна йому, вона приховає все, позамітає свіжі сліди, замаскує навіть могилу, яку Мак-Таґґарт викопає для П’єро.

Такі люди, як керівник факторії, досить швидко могли оговтатися від морального збурення. До того, як він дійшов до хатини, його розум звично запрацював і став думати, що і як робити. Найжахливіше, зрештою, не те, що П’єро й Непісе були мертві, а те, що його мрія була зруйнована й він утратив об’єкт своєї