Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Мак-Таґґарт був серед тих, хто чув розповідь Лерю. Він саме підписував чорнилом листа до компанії, аж тут його рука зупинилася так різко, що краплина чорнила забризкала папір. Його пройняв дрож, коли він зацікавлено глянув на мішанця. Саме тоді ввійшла Марі. Мак-Таґґарт знову забрав дівчину з племені. Її великі темні очі на вигляд були хворі, а дика краса почала згасати проти минулих років.

— Він зник ось так, — сказав Лерю, клацнувши пальцями, і зап’явся, коли побачив Марі.

— Чорний, кажете? — наче байдуже спитав Мак-Таґґарт, не піднімаючи очей від свого писання. — А мав він щось від собаки?

Лерю знизав плечима.

— Він зник, як вітер, мсьє. Але це був вовк.

Марі щось прошепотіла на вухо керівникові факторії, але так тихо, що ніхто інший не почув і звуку. Мак-Таґґарт, склавши листа, швидко звівся на ноги, вийшов із крамниці й не повертався цілу годину. Лерю, як і всіх інших, це здивувало. Марі нечасто приходила в крамницю та й узагалі рідко виходила на люди. Вона залишилася наче полонянкою в домі Мак-Таґґарта, і щоразу, коли Лерю бачив її, йому здавалося, що обличчя дівчини ще дужче схудло, а тужні очі стали ще більшими й змарнілішими. І від цього на серці йому було надзвичайно тяжко.

Не раз ночами він проходив повз її невелике вікно. Часто дивився мигцем на бліде обличчя дівчини, живши лише самою щасливою думкою, що Марі все зрозуміла, адже якось, коли їхні погляди зустрілися, він помітив на мить у її очах інший блиск. Цього більше ніхто не знав. Це був їхній секрет, і Лерю терпляче чекав і спостерігав.

— Одного дня… — казав собі. — Одного чудового дня…

У цих словах для нього полягав увесь сенс життя й надій. Коли цей день настане, він поведе Марі прямо до місіонера у Форт-Черчил, і вони одружаться. Це була та мрія, що допомагала йому терпляче зносити довгі дні й ночі на лінії пасток. Тепер вони обоє були рабами в цього володаря навколишніх земель. Але одного чудового дня…

Лерю саме думав про все це, коли за годину повернувся Мак-Таґґарт. Керівник факторії підійшов прямо до того місця, де біля великої печі сиділо півдюжини чоловіків, й із самовдоволеним бурчанням почав струшувати зі своїх плечей свіжий сніг.

— П’єр Есташ пристав на пропозицію уряду й збирається супроводжувати топографічну експедицію на крайню північ на всю зиму, — заявив він. — Ви знаєте, Лерю, він має сто п’ятдесят самоловів і пасток, а ще велику мережу отруйних принад. Гарна лінія, так? А я взяв її в нього в оренду на сезон. Тепер і я матиму роботу просто неба. Це те, що треба: три дні там, три дні тут. Що скажете про угоду?

— Вдала, — сказав Лерю.

— Так, вдала, — потвердив Роже.

— Там повно лисиць, — докинув Мон Руль.

— І туди легко дістатися, — промимрив жінкуватим голосом Валанс.

Лінія пасток П’єра Есташа простягалася на тридцять миль прямо на захід від Лак-Бейна. Вона не була така довга, як колишня лінія П’єро, але становила ніби головну артерію, що проходила крізь серце багатої на хутро території. Вона належала батьку П’єра Есташа, і його дідові, і його прадідові. Сам П’єр стверджував, що походив від найкращих родів Франції. Книги в поселенні Мак-Таґґарта простежували його родовід тільки до прадіда, давніші докази права власності на довколишні землі знаходились у Черчилі. Це були найкращі мисливські угіддя між Оленячим озером і безплідними північними землями. Саме в цю місцину й прийшов у грудні Барі.

Він знову брів на південь, повільно мандруючи в пошуках їжі через глибокі сніги. Велика хуртовина, чи, як кажуть місцеві індіанці, кістіс’ю кестін, цієї зими прийшла набагато раніше, ніж звичайно, і цілий тиждень після неї мало яка тварина куди-небудь рухалась. Барі, на відміну від інших істот, не запорпався в сніг і не став чекати, доки небо проясниться, а сніг затужавіє. Вовкопес був великий, дужий і невгамовний. Йому було менш як два роки, а він уже важив із цілих вісімдесят фунтів. Його лапи були широкі, як у вовка, а груди й плечі м’язисті, як у маламута. Великі, широко розставлені очі зовсім не мали тієї кривавої плівки, що відрізняла вовка й, певною мірою, гаскі. Щелепи були такі ж потужні, як у Казана, а може, навіть потужніші.

Увесь тиждень, доки вирувала хуртовина, він ні ріски в роті не мав. Чотири сніжні дні дув сильний вітер зі страшною сніговією, за ними настали три дні холоднечі, коли кожне живе створіння лишалось у своїх теплих пристанищах у снігу. Навіть птахи, і ті позаривалися. Можна було б вільно пройтися спинами карібу й лосів і навіть не помітити цього. У найхолодніший час Барі й собі шукав прихистку, але не дозволяв снігові покривати себе з головою.

Кожен мисливець від Гудзонової затоки й аж до самої Атабаски знає, що після такої великої хуртовини зголоднілі смухаті звірі сновигатимуть по всіх усюдах у пошуках їжі, тож із їхніх самоловів і пасток саме в цей час найбільша в році користь. Дехто з них уже на шостий день ішов до своїх ліній пасток; хтось на сьомий; інші на восьмий. Щодо Буша Мак-Таґґарта, то він поїхав лінією П’єра Есташа, що була його власністю на цей мисливський сезон, на