Оріноко - Аркадій Фідлер

Одночасно гримнуло кілька пострілів, і одразу ж за ними пролунали нові. Бачачи, що вони були влучні і на обох ітаубах блискавично посіяли спустошення серед акавоїв, я вже не звертав уваги на стрілянину.

— Вперед, — гукнув я до гребців.

Човен, розвинувши велику швидкість, вилетів, немов стріла. З усієї сили я повернув кермо, щоб під гострим кутом піти праворуч, до берега. Ми швидко обминули два обстріляні човни, які, незважаючи на те, що полонені на них перестали гребти, рухалися далі і наблизилися до третьої ворожої ітауби.

Там відбувалося щось жахливе. Акавой — керманич, побачивши засаду, вирішив рятуватися втечею в прибережну гущавину. Він негайно спрямував туди ітаубу, незважаючи на опір варраулів, які також відразу пронюхали, в чому справа, і не думали допомагати своїм ворогам. Вони все ще тримали весла в руках, але деякі вже перестали гребти, інші ж намагалися навіть опиратися. Виникло замішання, човен зупинився.

Акавої з пронизливим вереском підганяли полонених, а коли це не дало наслідків, почали бити найближчих по головах і колоти списами. Вони вбивали їх з нестримною люттю. Потім самі бралися за весла і рвучкими рухами били ними по воді. Це також мало допомогло. Акавої були на віддалі ста кроків од берега, коли ми їх наздогнали. Зупинилися між ними і сушею, перегородивши їм шлях до втечі. Доля винесла акавоям вирок, але вони не здалися без бою.

Їх було п'ятеро, двоє спереду ітауби, троє — ззаду. Коли ми навскіс почали перетинати їм шлях, чотири з них взялися за рушниці, — мали вогнестрільну зброю, негідники! — і вистрілили по нас. Довкола посипався шрот. Двох-трьох наших поранило, інші зуміли вчасно заховатися за бортом, та, зрештою, ітауба хиталася і вони не могли добре прицілитися.

Ми не дали їм часу отямитися. Перестали гребти, щоб човен не хитався. Людям з роду Білого Ягуара, досвідченим стрільцям, я наказав випалити з рушниць, набитих кулями. А сам узяв на мушку стерничого. Після залпу ми швидко рушили до ітауби. Стерничий лежав з простреленою головою, перевалившись половиною тіла з човна, а троє інших акавоїв були смертельно поранені і вмирали.

П'ятий, кремезний хлопчисько з міцними м'язами і з лютим виразом обличчя, здається, був цілий. Він блискавично схопив спис і, добре розмахнувшись, кинув у нас. І влучив: одному з гребців пробив наскрізь груди; потім спритно, як мавпа, він скочив у ріку і щез із наших очей у каламутній воді.

Він був, мабуть, добрим плавцем, бо довго залишався під водою. Вирішивши, що акавой попливе за течією річки до берега, я скерував човен саме в той бік. Воїни зі зброєю в руках були напоготові. Розрахунки підтвердилися. Акавой виплив за кілька кроків од нас. Не встиг він відкрити рота, щоб ковтнути повітря, як стріла фуркнула з лука і застряла глибоко в його черепі. Так загинув останній з цієї п'ятірки.

Біля четвертої ітауби боротьба щасливо закінчувалася. Пострілів уже не було, а Арнак саме причалював до здобутого човна. Після бойової бурі настала мертва тиша. Над водою носилися хмари диму, який поволі рідшав.

Закінчилася кривава праця, і ми вільно зітхнули. Пробитий списом товариш був уже мертвий. Я хотів повернути Лясані амулет, маючи на устах якийсь глузливий жарт, коли нашу увагу прикували до себе варраули на звільненій нами ітаубі. В той час, коли ми переслідували п'ятого акавоя, вони зуміли звільнитися з пут і повкидали трупи ворогів у воду. Потім взялися за весла І в поспіху, схожому на переляк, почали тікати щодуху на середину річки.

— Гей! Куди ви тікаєте? — гукнув їм вслід Фуюді їх мовою.

Але вони мовчки, не помічаючи нічого навколо, пливли, як божевільні, тільки бризки летіли. Вони тікали од нас.

— Збожеволіли, чи що? — здивувався я. — Навіть нас бояться.

— Бояться: це дикуни! — кинув Арасибо зневажливо. — Болотні дикуни!

— Скажи їм швидше, хто ми такі, — наказав я Фуюді.

Індієць згорнув долоні трубкою і голосно гукнув:

— Ми друзі! Акавої попереду нас!.. Ми свої! Стійте!

Вигук рознісся далеко, і всі варраули мусили чути його, але це не справило на них ніякого враження. Навпаки: втікачі почали веслувати ще завзятіше. Варраули на трьох інших ітаубах, побачивши панічну втечу своїх земляків, схопилися й собі, щоб також дати драпака. Втікали, як від прокази. Це можна було пояснити лише одним — страх запаморочив полоненим голову.

Втікачі нагадували сполохане стадо боязливих мавп, і з них сміялися всі араваки. Нарешті слідом за втікачами понеслися справжній регіт і гучні, зневажливі вигуки, повторювані за Фуюді:

— Боягузи! Боягузи!

Я шкодував тільки, що варраули взяли з собою кілька цінних рушниць, непотрібних їм.

Сутичка з акавоями тривала приблизно півгодини і, на щастя, небагато заподіяла нам втрат в людях: у нас був тільки один вбитий і кілька легко поранених, які після перев'язки могли знову брати участь у будь-якій роботі.

Течія річки неслась далі так само швидко. Ми жваво рушили вперед. До заходу сонця лишалося три години, а до Каїїви — сорок миль.

Кілька десятків ударів веслами віддалили нас од місця битви більше як на півмилі. Оглянувшись позад себе, можна було легко помітити варраулів, які втекли на середину річки і там зупинилися, немов для наради. Потім ми помітили якусь метушню — численні гребці пересідали з однієї ітауби в іншу. Після цієї заміни три човни рушили далі, в бік другого берега, а четвертий повернув до нас. З швидких рухів весел, на яких відбивалося сонце, можна було помітити, що вони мали намір якнайшвидше наздогнати нас.

— Чого вони хочуть? — кинув Фуюді глумливо. — Подякувати нам? А може, вибачитися?

— Мені здається, що ти близький до правди, — відповів я.

— Так треба піти їм назустріч. Зменшимо швидкість!

— Що ти, ні! Нехай напружаться і покажуть своє вміння…

Ми пливли