Оріноко - Аркадій Фідлер

Він говорив з якоюсь пишномовністю і, хоч залишався в межах доброго тону, однак хвастовито, з переконанням правоти свого твердження, і не допускав, що хтось міг би думати інакше. Кров ударила мені в голову, але я стримався і закусив губи. Тільки за хвилину відповів йому:

— Це було, якщо я не помиляюся, в 1644 році, отже, майже сто років тому. Індійці у Віргінії стали для колоністів, яких ставало дедалі більше, нестерпним тягарем тільки тому, що вони існували. Було вирішено завдати тубільцям остаточного удару. Щоб успішніше це виконати, колоністи, всі колоністи в усіх прикордонних околицях вдалися до підлої брехні: всі як один змінили своє ставлення до індійців і вдавали з себе щирих приятелів, щоб виманити індійців з укриття. Хитрість, викликана високими державними інтересами, повністю вдалася, і почалося остаточне винищення народу погаттано. Колоністи, як це вже не раз бувало раніше, мордували всіх: жінок і навіть дітей, звичайно, все заради високих державних інтересів.

Індійці захищалися відчайдушно, але даремно, і один з останніх переможених був їх вождь Опенчаканук, брат давно вже померлого Погаттана. Старого якимсь дивом не вбили в бою, взяли в неволю і затягли до Джеймстоуна. Тут наш губернатор видумав для нього незвичайну смерть. У місті, в центрі площі, він наказав збудувати клітку і мов звіра посадив у неї невільника на посміховище юрби.

Прохожі справді не жалкували індійцеві глузувань і презирства, багато хто з них плював на старого і штовхав його киями. Губернатор засудив вождя на голодну смерть, і Опенчаканук через деякий час помер від виснаження… Єдиною його виною, яку мусили визнати наші історики, було те, що сивий вождь боровся до останньої хвилини за свою землю і свій народ. Ні, сер, ми, англійці, ніколи не були жорстокі до індійців, ніколи, правда?

Капітан вислухав мою розповідь спокійно, навіть з відтінком гумору. Довго дивлячись на мене крізь клуби диму з сигари, він нарешті потягнувся, голосно позіхнув і сказав з невиразною посмішкою:

— Well, містер Бобер, ви, добродію, вперті і напевно сьогодні нервові через неясну ситуацію з цими акавоями. Завтра продовжимо розмову. Добраніч, молодий чоловіче!

— Добраніч, містер Повелл. Не забудьте сьогодні виставити на палубі брига пильну варту! І накажіть перевірити рушниці та пістолети!..

Була вже ніч, коли повернувся один з човнів, висланий після обіду за вісьмома акавоями. Розвідники повідомили, що акавої, випливши з озера на річку, спустилися вниз по Оріноко, але, не допливши навіть до Серіми, причалили, щоб в укритті перечекати до вечора.

Наші розвідники вийшли на берег, щоб переконатися, чи не було там більше акавоїв: їх таки не було. Коли стемніло, ті восьмеро сіли знову в човни і попливли тепер назад, уверх по річці; минули протоку між річкою і нашим озером і весь час веслували далі, на жаль, наші загубили їх з очей у темряві. Отже, один наш човен повернувся до Кумаки, другий залишився в протоці.

Ця звістка лише підтвердила наші припущення, що табір акавоїв був десь у верхній течії річки.

Я повернувся до своєї хатини. Лясана, почувши мої кроки, зараз же підвелася, щоб роздути пригасле вогнище. В одному кутку спав Арнак, у другому Вагура і Педро, двоє нерозлучних друзів. У міцному, здоровому сні молодих людей, стомлених тяжкою працею, всі вони тримали руки на рушницях та іншій зброї. Вони були напоготові, як і більшість жителів Кумаки цієї ночі. Незважаючи на бойову зброю, від них віяло якимсь спо коєм, обличчя були лагідні і довірливі. Молоді індійці сліпо вірили мені, і мене зараз пройняло дивне зворушення і велике бажання присягнути собі в душі, що їх довір'я я не зраджу. Я пригорнув Лясану і, впавши на постіль, одразу заснув міцним сном, наче події останніх днів прикували мене до землі. Потім мене довго будили, поки я прокинувся. Ще уві сні я відчув незвичайне хвилювання цих людей. Їх було кілька, всі вони стояли наді мною. Біля Лясани — Манаурі, Мабукулі, Фуюді і ще кілька воїнів. Заповнили цілу хату. І весь час люди прибували.

— Яне! — почув змінений голос Манаурі. — Вставай! Акавої вирушили!

Я вмить прокинувся, сон як рукою зняло. Зірвався з місця.

— Де вони?

— На річці.

— На річці?

— Так, попливли вниз, минули наше село, потяглися в бік Серіми.

— Ви перевірили, скільки їх?

— Пройшло вісімдесят. Стільки нарахувала в темряві наша варта. Вони були на дев'яти човнах.

— Коли пропливли?

— Тільки що. Далеко ще не відійшли. Я наказав збудити все село.

— Добре. Хто-небудь поплив за ними?

— Так, два човни, що були на річці.

Вагура і Педро вже теж прокидалися, Арнак ще спав, як убитий: бідолаха дуже втомився після попередньої безсонної ночі і надзвичайно гарячого дня. Я обережно трусонув його за плечі і сказав на вухо м'яко, але голосно:

— Арнак, хлопче коханий! Вставай, почалося!

Він широко розплющив очі.

У Кумаці гуділо, як у вулику. Серіма в небезпеці! У всіх була одна думка: акавої дізналися, що ми в Кумаці готові до відсічі, отже, вони вирішили напасти не на нас, а на Серіму. Мабуть, вони довідалися, що небезпека епідемії там уже минула. Треба було негайно допомогти землякам. Незважаючи на поспіх і темряву, серед воїнів не було метушні, бо кожен із них знав заздалегідь, в який човен йому треба було сідати.

Моя ітауба, в якій були люди нашого роду, вирушила першою. Ми мчали з шаленою швидкістю. Блискавично пропливли озеро, залишивши за собою протоку. На річці треба бути пильним! Треба напружувати зір, щоб не потрапити в пастку. Навколо панувала тиша, небо було чорне, без зловісної заграви.

Раптом попереду вималювалося щось схоже на човен. Я тихо наказав воїнам перестати гребти. Без сумніву,