Оріноко - Аркадій Фідлер
Головна мета нашого походу — попередити варраулів. Прибути туди треба було раніше від акавоїв, це, без сумніву, охолодило б войовничий запал розбишак. Отже, ми не жаліли ні себе, ні весел і мчали, немов за нами гналися демони. Біля гирла Ітамаки ми ввійшли в смугу густого туману, який стояв над Оріноко. На відстані десяти кроків уже нічого не було видно. Але гребці добре знали ці місця, і ми не зменшували швидкості. У верхній течії Оріноко, мабуть, випав дощ, бо прибуло води. Рікою пливло безліч дерев, вирваних з корінням.
— Туман утруднить акавоям плавання, — зауважив Фуюді.
— А може, він уже примусив їх вийти на берег, — одізвався Педро з надією.
— Сумніваюсь, — сказав я. — Течія вказує їм дорогу.
Незабаром чорна стіна імли посвітлішала і бліді тіні почали вимальовуватися з темряви. Ніч кінчалася, надходив світанок. Одночасно повіяв вітерець, але ми, все просуваючись уперед, не відчували його, лише помітили: туман почав клубитися, розриватись на шматки, танути. Ставало світліше, погляд тепер сягав далі, праворуч уже мерехтіли кошлаті обриси пущі. Рожеві і золоті смуги перетинали небо і відбивались у ріці, а коли, нарешті, з пущі випливло сонце і засвітило прямо в очі, враз розсіялись останні хмаринки імли.
Велика річка розкинулася в усій своїй повноті, оголена перед нашим голодним оком, і безсоромно підвела нас. На великому просторі ні сліду човна чи живої душі, крім безлічі водяних птахів у повітрі і на воді. То тут, то там виринали з глибини річкові дельфіни. Оглянувши обрій у підзорну трубу, ми не помітили нічого нового.
За годину річка немовби зупинилась, а потім рушила в протилежному напрямку: почався приплив моря. В зв'язку з тим, що просуватися вперед було дедалі важче, а воїнам після безсонної ночі і напружених попередніх діб. необхідно було відпочити, ми висадились в зручному місці і, нашвидку поснідавши, проспали чотири години.
Десь опівдні течія стала повільнішою. Незважаючи на страшенну спеку, ми вирушили далі. Легкий вітерець з моря трохи прохолоджував нас, але все одно треба було докладати багато зусиль, щоб наполегливо працювати веслом і не зомліти від спеки. Коли течія повністю змінила свій біг і направилася в море, ми почали плисти з такою швидкістю, як і вночі.
Незабаром минули перші невеликі селища варрау-лів, що складалися з кількох куренів. Оселі, видні з річки, стояли недалеко від води, на підвищенні серед невеликої галявини. Одне нас вразило — ніде не було видно людей. Арнака, який плив ближче до берега, я послав на сушу, щоб здобув язика, і ледве юнак дійшов до хатин, як уже почав поспішно робити руками якісь знаки. Ми висадились і побігли.
В селищі були сліди недавнього нападу. Хатини, правда, стояли не зруйновані, але між ними і пущею, ми знайшли трупи індійців — чоловіка і трьох жінок. Ми легко зрозуміли, що відбувалося тут кілька годин тому: на світанку на жителів селища напали розбійники, що прибули від річки, варраули намагалися втекти в гущавину. Їх швидко наздогнали і забили палицями.
— Наші передбачення справджуються! — сказав я похмуро.
Навіть дітей не жаліли акавої. Недалеко, в траві лежало двоє малят з жахливо розтрощеними головами. Ми швидко оглянули навколишні місця, але не знайшли жодної живої душі.
— Якщо хто й залишився в живих, — припускав Конауро, — то, напевно, потрапив до них у полон.
— Цікаво, чому вони хатин не підпалили? — замислився Вагура.
— Щоб дим їх не виказав, — пояснив я.
Залишивши хатини, ми всі стрімголов побігли в ліс, щоб назбирати сухих і наламати свіжих гілок. Розпаливши величезне вогнище, ми швидко повернулись до човнів. Нас проводжали чорні клуби диму, що піднеслися над пущею далеко помітним застережним знаком. І одночасно страшна лютість тримала наче в кліщах наші серця і примушувала швидко веслувати.
Після двох годин плавання раптом хтось закричав на моїй ітаубі:
— Увага! Подивіться туди! — і вказав крізь листя далеко вперед на щось підозріле.
— Дивіться, дивіться! — підтримали його голоси, з інших човнів.
І справді, на широкому водяному просторі темніла незвичайна плямка. Це був плаваючий кущ. Таких кущів і дерев з гіллям, як-відомо, багато пливло в бік моря, але цей окремий кущ поводився дивно: він плив не за течією, а в протилежному напрямку, немовби поволі підкрадався разом з течією до нас. І, справді, це був не кущ, а малий човен, покритий гіллям, у цьому я на власні очі переконався, подивившись в підзорну трубу. Через кілька хвилин, трохи наблизившись, ми довідались, що це одна з наших розвідувальних ябот, висланих у погоню за групою човнів акавоїв. Ми подали умовний знак.
Коли човен наблизився до нас, ми докладно дізнались про акавоїв. Вони були за десять миль попереду і швидко втікали вниз за течією Оріноко.
— Далеко звідси до Каїїви? — запитав я Фуюді.
— За мірою білих людей, буде, мабуть, близько сімдесяти миль.
— Може, доженемо їх раніше, як думаєте? — звернувся я до воїнів на ітаубах, що зупинилися біля нашого човна.
— Авжеж доженемо! Доженемо! — відгукнулися Арнак та інші.
— Ви їх полічили? — звернувся я до розвідників. — Скільки акавоїв?
— Їх буде вісім разів по стільки, скільки пальців на двох руках. У них дев'ять ітауб.
— Дев'ять ітауб на вісімдесят чоловік? Чому так багато човнів?
— Це невеликі ітауби, менші від наших. Перед нами пливе вісім, уздовж південного берега річки.
— Ти ж казав — дев'ять?
— Дев'ята, найбільша, сьогодні вранці, ще на світанку, перепливла на другий бік річки. Вона зникла з наших очей…
— Отже, акавої розділилися на дві групи? — запитав я. — Це нічого, не страшно. Будемо переслідувати тих, що на восьми