Оріноко - Аркадій Фідлер

Пуща дедалі більше змінювала свій вигляд. На березі все рідше зустрічалася суха земля, все більше було боліт. Все навкруги перетворилося в суцільне болото, подекуди, правда, були ще сухі, вкриті травою острівці, а пуща — скільки око сягало — росла прямо з води. А все ж таки вона була не менш густа, не менш буйна.

Чим ближче до моря, тим більше траплялося дивовижних дерев, які Педро називав мангровими. Їх коріння виступало високо над мулом і лише у повітрі з'єднувалось, утворюючи стовбур, а це виглядало неприродно, ніби дерева стояли на довгих ходулях. Інколи, щоб скоротити дорогу, нам доводилося підходити зовсім близько до берега, і ці корені, чудернацько покручені, ніби від болю, справляли враження примар з того світу. Справді, це були творіння не землі, а огидної трясовини. Людина, яка вдивлялася в цю незбагненну гущавину дивацтв і мнимих примар, мимоволі здригалась і озиралася, чи не з'явиться якесь страховисько. Недалеко від мангрового лісу жили великі водяні ссавці апія, яких іспанці звали ще водяними коровами, а інших звірів ми не бачили.

Залежно від припливів і відпливів далекого моря вода тут піднімалась і спадала, всюди оголюючи багнисті трясовини. Людина, яка вийшла б тут з човна, одразу загрузла б по пахви в липкому болоті і без допомоги не вийшла б живою. Акавої, які висадилися б тут на берег, далеко не втекли б.

Разом з стрімкою течією ми пропливли за дві години кілька миль, потім вона уповільнилася. Весь цей час ітауба варраулів настирливо переслідувала нас і на близилась на відстань близько милі. Нас зацікавило, чому вони так поспішають, не зупиняючись ні на хвилинку. Керманич у нас мінявся щопівгодини, а коли прийшла черга до Педро, юнак, тримаючи однією рукою кермове весло, другою розклав перед собою карту, яку завжди носив при собі. Наскільки йому дозволяло кермування, він вивчав її. Потім крикнув до мене, що хотів би мені щось показати на карті.

— Щось важливе? — неохоче відвернувся я од весла.

— Думаю, Яне, що варто подивитися, — відповів Педро приглушеним, звичайним для нього голосом.

— Може, пізніше, на привалі?

— О ні, — заперечив він лагідно, але жваво. — Ти повинен подивитися зараз же!

Я відклав весло і присунувся до нього, невдоволений, що мене відривають од роботи.

— Незабаром, за дві-три милі, — почав він пояснювати, вказуючи на карту, — головна течія річки, якою ми пливемо, поверне на північ, потім поверне знову на південь, а там саме лежить Каїїва, Подумай, Яне, коли б обминути цей закрут і поплисти прямо, саме через цей рукав, що нагадує тятиву лука, наскільки б ми скоротили дорогу! Як ти гадаєш?

Відкриття Педро було, справді, важливе, задум хороший. Але чи справді існував тихий рукав, що перетинав закрут річки?

— Я звірив свою карту з картою пана Повелла, — запевнив юнак.

Виникали й інші сумніви: ці місця перерізала величезна кількість більших чи менших заток, різноманітних рукавів, проток, тут легко можна було заблудитись, особливо вночі! Акавої, які пливли попереду, не знали цих місць, тому, мабуть, не повернуть убік від головного русла річки, яке й для нас було найзручнішим шляхом.

Я наказав усім ітаубам зібратися в одному місці і, не сповільнюючи швидкості, повідомив товаришів про відкриття Педро. Мимоволі я глянув далеко назад, де варраули все ще доганяли нас, і вдарив себе по лобі:

— Варраули! — закричав я. — Це ж їх краї. їх річка!

Всі мене зрозуміли. Ми перестали гребти, і варраули через кілька хвилин наздогнали нас. Я наказав їм наблизитися так, щоб їх ітауба і моя пливли поруч, При булих було вісімнадцять, переважно всі молоді. Я вмів добре читати на обличчях жителів з берегів Оріноко, і тому відразу догадався, що за люди приєдналися до нас. Це були юнаки з хоробрими серцями, сміливці, які бажали чим-небудь відзначитись. Їх, мабуть, вразили наші глузування і слова про боягузтво. Всі були сумні, з тривожними обличчями, не знали, як ми їх зустрінемо. Ми помітили, що вони забрали з собою зброю вбитих акавоїв.

Коли підпливли до нас, їхній стерничий, на вигляд найстарший із них, промовив, ніби хотів виправдати всіх:

— Ви не дивуйтеся нам! Ми були запаморочені, спантеличені…

Я замахав заперечливо рукою, перебиваючи його дружелюбно:

— Перестань, це байдуже… Ви хочете плисти з нами до Каїїви?

— Хочемо!

— У всіх є зброя?

— Є!

— А що ви зробили з вогнестрільною зброєю?

— Ми забрали її. Але не вміємо з неї стріляти.

— Тоді передайте на мою ітаубу!

Вони передали п'ять рушниць, які були в жалюгідному стані, дуже заржавілі. Крім того, передали кілька бамбукових труб з порохом і свинцем. Придивившись уважніше до цієї зброї, я помітив на прикладах знак країни, де вона була виготовлена. Перевірив. Біля з'їденої іржею назви міста прочитав слово: Нідерланди.

— Як тебе звуть, друже? — запитав я стерничого.

— Куранай.

— Ти вождь?

— Зараз командую цими людьми, — відповів він неохоче.

— З цієї хвилини будеш виконувати мої накази! Ви добре знаєте цю річку і її розливи?

— Знаємо, пане.

— Тобі відомо, що Оріноко утворює дугу в північному напрямку?

— Авжеж, пане, відомо, відомо! Тому ми так і поспішали. — Ми знаємо коротший шлях, що називається Гуапо…

— …який перетинає цю дугу?

— Так. Він кращий і тим, що там течія від моря не така сильна, як у головному руслі…

— Під час припливу моря?

— Так, так, пане!

— Тебе, Куранай, наче саме небо послало на наш клич!.. Уперед! Веди нас через Гуапо!

За дві години до заходу сонця ми зустріли яботу, що пливла нам назустріч. У ній було двоє аравакських розвідників. Ми довідались від них, що акавої весь час пливли головним руслом річки попереду нас на відстані десяти миль і з значно більшою швидкістю.