Оріноко - Аркадій Фідлер
Найближчі дерева пущі стіною буйної зелені стояли на відстані кільканадцяти кроків од нашого табору, але вони не закривали від нас краєвиду, який утворювали береги великої річки і її бічного рукава. Сонце, хоч уже повернуло на захід, гріло ще добре, і рої денних комах дзижчали довкола, барвисті метелики, мов ті жовті і сині зірочки, кружляли над нашими головами, а з гущавини долинав надвечірній спів і крик птахів.
Ми ще не встигли поїсти, як приблизно за триста кроків помітили на краю пущі незвичайний рух на деревах і почули пронизливе верещання і писк, які виражали переляк. Звуки ці наближалися до нас, в бік табору. Сталося там щось незвичайне.
— Акаліма! — закричали біля вогнищ, коли впізнали звірят по голосу. Люди швидко схоплювалися з місця, брали зброю і бігли в зарості.
— Мавпи! Стадо мавп! — пояснила мені Лясана.
— Акаліма — смачне м'ясо! — облизав губи Арасибо, але не рушив з місця.
Лясана, як і інші, схопила лук і хотіла поспішити у ліс. Я рвучко притримав її за плече:
— Ти мені дуже дорога, моя Пальмо, щоб я тебе пустив саму і до того ж майже беззахисну!
— Пусти мене, у мене лук і стріли! Я не сама! Вже багато людей побігло. Невже ти не бачиш?
— Побігли, але жоден не має вогнестрільної зброї!
— Вона не потрібна на мавп, вистачить луків…
— Лясано, адже ж там не лише мавпи, хіба ти не чуєш?
— Чую, чую, хтось їх переслідує. Так що?
В її очах запалали вогники визивної непокірності. Як і завжди, вона була справді чарівна в своєму дівочому пориві.
— А якщо це ягуар? — я спокійно зазирнув їй в очі.
Вона раптом обм'якла, але не від страху перед хижаком. Почуття радості і сердечної прив'язаності відбилися на її обличчі.
— Хіба я тобі дуже потрібна? — тихо сказала вона, завагавшись.
— Так, Лясано, потрібна!
Я пустив її, але вона не побігла. У мене за поясом був срібний пістолет. Я взяв ще мушкет, і ми вдвох кинулися за іншими у дрімучий ліс.
На відстані двохсот кроків від табору ми побачили перших мавп. Вони були стрункі, середніх розмірів, з великими головами, і з пухнастокучерявою шерстю, білою на животі і червонуваточорною на спині. Чимсь перелякані, мавпи жалібно кричали.
Надзвичайно спритно перескакуючи з гілки на гілку, вони від когось втікали. Ми бачили кільканадцять мавп, але це було не все стадо. За ними бігли й інші. Багато мавп-матерів несли на плечах малят, і всі вони страшенно кричали з переляку. Деякі мавпи дивилися божевільними очима і хапалися за голову, зовсім як люди. В їх голосінні відчувався дикий розпач. Інші, мабуть, самці, грізно, здавлено від люті погрюкували. На хвилину вони зупинялися, погрожуючи кудись лапами і шкірячи зуби. Але й вони не зуміли перебороти в собі жаху, який охопив ціле стадо, і теж утікали.
Недоторканий ліс відкрив на хвилину людському оку одну з трагедій, що часто відбуваються в його темній гущавині. Але хто ж це викликав таку тривогу у мавп, де ж ворог, що сіяв такий переполох? Гущавина ще ховала його.
Тимчасом кілька вбитих нашими мисливцями звірят уже лежали на землі. Мавпи швидко помітили нового ворога — людину і зовсім ошаліли. Раптом, замовкнувши, вони розбігалися на всі боки, куди кому вдавалося.
За кілька десятків кроків попереду серед листя дерев на якусь мить замерехтіла сіра пляма хижака і щезла. Він переслідував решту мавп і, мабуть, одну спіймав, бо крик жертви пролунав у повітрі так, що аж кров у жилах захолола. Потім ми почули тільки затихаюче хрипіння. Ми швидко пробиралися через гущавину до того місця.
— Це пума! — шепнув мені Педро, якого ми наздогнали.
Виявилося, що там уже були інші мисливці і вони, стріляючи в хижака, примусили його втікати. Звір зовсім не торкався землі і плигав по деревах спритно, як і мавпи. Раптом ми побачили його: він пронісся над нами. Це був величезний, жовтий кіт. Першими моїми почуттями були захоплення і здивування. Здивування від того, що такий могутній звір, трохи менший за ягуара, був настільки енергійний і швидкий. Він робив гігантські стрибки, разом з тим просувався вперед з неймовірною легкістю повітряної танцюристки.
Я відвів курок мушкета. Але нам ніщо не загрожувало, пума не збиралася нападати. В її боку вже стирчало дві стріли, які хоч і не завдали смертельної рани, але нагадали про небезпеку від людини. Хижак утікав щосили, як вихор.
Він пробіг од нас за тридцять кроків. Я не хотів стріляти, щоб не робити шуму без особливої потреби. Зате Лясана, яка стояла біля мене, випустила стрілу. Вона влучила в звіра, але тому, що хижак біг швидко по стовбуру дерева, стріла трохи відстала і застряла у нього в животі. Пума тільки загарчала. За кільканадцять кроків од нас росло старе мора-дерево, крислате і високе. Хижак вискочив на нього і почав підніматися вгору, сподіваючись заховатися там від переслідувачів.
Кілька мисливців без вагання вилізли па найближче сусіднє дерево і з нього почали засипати звіра градом стріл. Звір був справді живучий, як кіт, але