Оріноко - Аркадій Фідлер

Події у Віргінії, що відбулися три роки тому, ожили в пам'яті. Зухвалі самодержці цієї колонії, пани, що володіли величезними ділянками землі, уповноважили тоді лорда Данбері без будь-якого на те права загарбати землі в долині ріки Потомак, заселені протягом кількох поколінь мужніми першовідкривателями цього материка. Між іншим, і наша родина жила там. Коли загарбники силою захотіли забрати у нас нашу ж власність, доведені до відчаю люди взялися за зброю, а мене вибрали керівником одного з загонів. Але нас зім'яла перевага ворога, ми зазнали поразки, а мстиві пе реможці не скупилися на шибениці. Мене переслідували, як дикого звіра, але я втік до гирла річки Якуба, а звідти щасливо потрапив на каперський корабель. Отак доля і завела мене на безлюдний острів на Караїбському морі, а потім загнала в оці ліси над рікою Оріноко.

Може й тепер гордовиті віргінські лорди, дізнавшись про моє існування, хотіли схопити мене в свої страшні лапи? Я знав про їх лютість, але, подумавши, вирішив, що мстити мені з їх боку не було ніяких підстав, бо я вже давно перестав бути грізним для них. Але загадка залишалася ще більш таємничою: чому ж тоді англійський бриг приплив до мене, в цю пущу?

— Що ти думаєш про них? — запитав я сина Катаві. — Це наші друзі чи ні?

— Думаю, що друзі, — відповів той.

— А скільки моряків на судні?

— Може, три рази по стільки, скільки пальців на руках, і то більшість білих моряків, паранакеді…

В цей момент повітря розрізав гул гарматного пострілу. Він пролунав з боку ріки Ітамака, там, де була протока між озером Потаро і річкою.

— Їх треба впустити до нашого озера, — наказав я Манаурі. — Надішли кілька ітауб, нехай на канатах затягнуть судно до затоки.

— Яне, — сказав вождь застережливо, — ти певний, що це наші друзі?

— Ти ж сам чув, що говорив син Катаві. Отже, схоже на те, що це наші друзі, але обережність не пошкодить!

В той час, коли шість нових човнів помчали до гирла озера, я покликав до себе Вагуру і сказав йому по-англійськи:

— Я не знаю, хто ці англійці і чого вони хочуть від мене. Але ми повинні бути напоготові! Шкода, що в селі немає Арнака, він пригодився б. Збери, з відома Манаурі, кількох найздібніших воїнів, по можливості з нашого роду, і з цим добре озброєним загоном будеш біля мене так само, як у Серімі під час перебування іспанців. Тримайся завжди поблизу мене.

— Яне, що це значить? — запитав Вагура, ніби скаржачись. — Десь біля річки чекають нашої загибелі акавої, і ці восьмеро теж із задоволенням кинулись би нам до горла, а тепер ще цілий корабель з невідомими людьми звалюється на наші плечі. Від кого ж в першу чергу захищатися, Яне? Чи не забагато вже нам цього? — запипитав юнак, вдаючи занепокоєння, і відразу ж пирснув сміхом.

— Трохи забагато, ти маєш рацію, голова може заболіти, та аби вона залишалась на плечах!..

У хаті я наказав Лясані витягнути і швидко вичистити мій іспанський капітанський мундир. Я по-святковому вбрався, навіть взув чоботи… Збоку причепив шаблю і, звичайно, засунув за пояс срібний пістолет, досипавши на поличку свіжого пороху.

В цей час на краю озера показався бриг. Перехід через протоку був не важкий, бо там було досить глибоко. Вітру майже не було, але передні паруси були нап'яті, і тому в цьому тісному зеленому оточенні судно здавалося якимсь казковим, з іншого світу, викликало подив і острах. Бриг пришвартувався повільно, величаво. В цій пущі я вже настільки одвик від цивілізації, що вигляд чудового корабля зворушив мене до глибини душі, навіть розчулив. Під впливом несподіваної, якоїсь незвичайної гордості я відчув, що повіки у мене стали вологими.

«Що приніс мені цей могутній корабель, яку долю? Чи посміхнеться мені вона, чи це нова загроза, нещастя?» лізли в голову думки.

Коли бриг під назвою «Капрікорн» кинув якір напроти Кумаки за кілька десятків сажнів од берега, капітан, частина моряків, а також Катаві і варраули зійшли по трапу до шлюпки і підпливли на ній до берега. Згідно з індійським звичаєм, я чекав гостя під дахом просторої повітки в товаристві Манаурі та інших вождів. Недалеко стояв Вагура із своїм загоном, немов особиста варта. Всі чоловіки Кумаки були також озброєні, але вони розійшлися по хатах, щоб не потрапляти на очі.

Я вийшов назустріч, і ми зустрілися на середині дороги. Капітан був високий, ставний чоловік, віком близько сорока років, із світлим волоссям і синіми очима. Вираз його обличчя, обрамленого бакенбардами, свідчив про силу волі, віру в себе, наполегливість.

Обличчя було не відразливе, навпаки, швидше приємне.

Піднімаючи капелюхи з широким розмахом, ми подали один одному руки, і я сказав:

— Сердечно вітаю вас, сер, у нашій малогостинній пущі!

Капітан ступив два кроки назад і пильно, з неприхованою настирливою цікавістю, розглядав мене з ніг до голови, посміхаючись. Нарешті він добродушно перервав досить тривале мовчання:

— Як поживаєте, містер Джон Бобер? Well, я собі так і уявляв вас, не інакше! Я дивлюся на людину, яка підіймала заколот у Віргінії і за голову якої законна влада визначила добру ціну. Ця людина приєдналася до компанії піратів, потім, захищаючи втікачів-невільників, двічі вщент розбивала загони іспанців, і до того ж захопила хорошу шхуну, а також забрала у них велику кількість вогнепальної зброї. Ця людина скрутила в баранячий ріг дона Естебана, посланця венесуельського губернатора в Ангостурі, а потім ще й побила його людей. Ця людина, користуючись довір'ям двох племен, араваків і варраулів, є ніби королем нижнього Оріноко…

Капітан виголошував довгу тираду в приязному тоні. Я слухав його, і моє здивування зростало: звідки ця незнайома мені людина знає стільки подробиць з мого життя? Коли він на хвилину зупинився, я перервав його промову і сказав: