Оріноко - Аркадій Фідлер
— Сьогодні вночі вам, мабуть, перебили сон?
Дабаро уважно глянув мені в очі:
— Справді, ми прокидалися. Вночі хтось кричав.
— І що ви подумали?
— Що це напад іспанців, яких ви чекаєте! — відповів він, не запнувшись.
— А це були індійці, а не іспанці.
— Індійці? — повторив акавой з удаваним недовір'ям і справжнім занепокоєнням.
— Індійці. Вони хотіли покрасти човни. Це ті пройдисвіти з Серіми, з якими ми живемо, як собака з котом.
Ледве помітна усмішка поворухнула його губи.
— Справді? — здивувався він. — Ви зловили їх?
— Ні.
— То звідки ж ти знаєш, що вони з Серіми?
— А хто ж би то міг бути інший, якщо не вони?
— Так, це правда, хто? — немовби замислився він, а за хвилину додав: — Послухай, Білий Ягуаре, ми третій день тут гостюємо. Час нам залишати ваше село.
— Ви вже не хочете танцювати для нас? Шкода.
— Можемо затанцювати, навіть з великою охотою, але ми хотіли б уже сьогодні опівдні відплисти.
— Відплисти? Ви ж сюди прибули пішки!
Дабаро навіть не збентежився.
— Так, ми прибули пішки, але хочемо відплисти човном за всі ці товари, які у нас залишилися. Хіба вони не варті цього?
Там було шість сокир, чотири чи п'ять ножів, кілька глиняних глечиків з отрутою кураре і трохи різних дрібничок.
— Добре, Дабаро, я запитаю старшин, чи дадуть вони човен.
Я відразу пішов до Манаурі, і ми скликали нараду. Коли я розповів вождям і деяким батькам родин про просьбу акавоїв, Мабукулі перший попросив слова:
— Я раджу припинити з ними гру в гостинність. Їх треба схопити і тримати в кайданах як заложників, а товари забрати. А якщо вони упиратимуться, повбивати їх.
— А якщо вони не впиратимуться, то що тоді зробимо з полоненими? — запитав я.
— Це грізні вороги: все одно вб'ємо їх!
— Не думаю, що я на це погоджусь! Адже вони нічого поганого нам досі не зробили.
— Але можуть нашкодити. Буде на вісім ворогів менше, — опирався Мабукулі. Більшість присутніх, зокрема воїнів, приєдналися до його думки.
Тоді заговорив Манаурі:
— Білий Ягуар хоче, щоб ми робили все, як належить племені чесних воїнів, а не як віроломні дикуни. Те, що Білий Ягуар нам досі радив, завжди виявлялося правильним. Отже, у неволю ми їх не візьмемо, а відпустимо додому. Тільки як бути з їх просьбою? Чи дати їм човен?
— Я не дав би! — вигукнув ображений Мабукулі. — Навіщо їм полегшувати майбутню боротьбу з нами?
— Ти називаєш полегшенням боротьби те, що ми одержимо добру зброю? Адже шість сокир і п'ять ножів перейдуть з їхніх рук до наших. А човнів для бою у нас вистачить.
Незважаючи на це, всі підтримували головного вождя.
— Нарешті, — говорив Манаурі, — віддамо їм нашу найгіршу ітаубу, — у нас є одна досить зогнила.
— А якщо вони її не візьмуть?
— Тоді іншої не дамо.
— Якщо наполягатимуть, — втрутився я, — дамо іншу. Адже найближчої ночі відбудеться вирішальний бій, і тоді відберемо у них ітаубу.
— Це правда! — визнали всі.
— І ще одне, — додав я, — говорить за виконання їх просьби: акавої мають намір залишити нас сьогодні опівдні. За ними таємно підуть наші розвідники, і, напевно, ми дізнаємось про цікаві речі…
Під кінець нашої розмови з другого берега озера до нас долетіли вигуки з вимогою дати човен: хтось хотів переправитись до нас. Коли човен наблизився до хатини, ми пізнали в ньому сина рибалки Катаві, що жив там, де Ітамака впадає в Оріноко. Він побачив нашу громаду і, причаливши до берега, швидко вискочив з човна і щодуху помчав до нас. По його обличчю і поведінці було видно, що він несе якусь важливу новину.
— Я до тебе, пане, — підбіг він до мене, ледве дихаючи, — до тебе…
— Та говори ж! — зацікавився Манаурі.
— До тебе, Білий Ягуаре, припливли паранакеді — англійці…
— Англійці!? Що ти говориш? Які англійці?!
— На великому паруснику.
— Такому, як наша шхуна?
— О, більшому, значно більшому!
— Говори швидше, хлопче!
І син Катаві розповів. Учора ввечері з нижньої течії Оріноко приплив двощогловий бриг і став на якорі біля гирла Ітамаки, тому що надійшов час відпливу і в річках посилилась течія. Моряки підпливли на шлюпці до берега. Разом з ними були троє варраулів із селища Каїїва як посередники. Вони відшукали Катаві і пояснили йому, що це прибуло англійське судно, а його капітан пливе до Білого Ягуара. Катаві пішов на палубу брига, щоб показати їм дорогу по Ітамаці, в той час як його син пішки добіг до Кумаки, щоб попередити нас про наближення англійців. Отже, вранці, з припливом моря, корабель повинен був вирушити, і тому кожної хвилини треба чекати його прибуття…
— І ти напевно знаєш, що вони питали саме про мене? — запитав я сина Катаві, сам собі не вірячи.
— Так, про тебе! Я не дуже зрозумів їх, але вони весь час повторювали ім'я Білого Ягуара… і ще якесь інше…
— Може, Джон Бобер?
— О, саме так! Джон Бобер.
Не було сумніву, що ці англійці знали мене і пливли до мене. Ця звістка, звичайно, дуже мене схвилювала. Я відчув занепокоєння. Якого біса вони хочуть від мене, чого шукають у цих безлюдних нетрях? Може, мені загрожує якась небезпека з їх боку?