Оріноко - Аркадій Фідлер

Десь опівночі почувся шелест, викликаний немовби обережним веслуванням, і незабаром у протоці в імлі замиготів темний силует. Він поволі посувався в бік озера. О, яке полегшення ми відчули, яку радість! Так, це були вони. А коли акавої пропливали повз нас, ми розпізнали п'ять чи шість постатей, схилених у човні. Ми стежили, чи не буде їх більше, але ні — акавої припливли тільки на цьому одному човні.

Ледве вони минули нас, як один з моїх воїнів вискочив на берег, щоб побігти в Кумаку і повідомити про небезпеку.

За якісь півгодини в селищі почулися вигуки: викрито злодіїв.

— Усе йде як по маслу, — засміявся я до товаришів. — За розрахунком вони повинні зараз з'явитися тут, швидко веслуючи.

Я не помилився. Вони наближалися, з усіх сил працюючи веслами. Вони дуже поспішали, мабуть, боячись погоні. Ось вони увійшли в протоку. Коли віддалилися від нас на шістдесят-сімдесят кроків і майже зникли з очей, ми вирушили в погоню.

— Тепер покажіть, чого варті ваші очі! — прошепотів я до екіпажу свого човна.

Незабаром перед нами виникло гирло протоки, що впадало в річку. Човен акавоїв вийшов на світлішу поверхню широкої води, і в цей же час праворуч з'явився човен Арнака.

— Близько не підпливати! — попередив я моїх гребців. — Якщо нас помітять — буде погано!

Залишивши протоку, акавої поспішили на середину річки. Ми за ними. Наш човен тримався на такій відстані, щоб ледве було видно силует човна акавоїв; гребці добре справлялися з цим завданням.

Акавої впевнено пливли серединою річки добру милю вверх по Ітамаці, потім наблизилися до протилежного берега. Там виступала коса. До кінця цієї коси і підпливали акавої. Опинившись на її рівні, вони раптом повернули праворуч, щоб досягти берега.

— Хочуть вийти на сушу, — сказав Фуюді.

— Там, за тим мисом — лагуна, — пояснив один з наших гребців. — Таке озеро, як наше Потаро…

Випливши за мис, ми справді побачили трохи яснішу прогалину в чорній стіні прибережної пущі. Там річка утворювала малу затоку, за якою простягалося озеро. В цю затоку акавої і направили свій човен.

Вони були від неї ще за кілька десятків кроків, коли у них раптом сталося щось непередбачене. Човен уповільнив свій хід, зворотними ударами весел акавої почали навіть рухатися назад. Ми помітили це досить пізно: наша ітауба, що пливла все ще в одному напрямку, наблизилась до них на небезпечну відстань, майже на кільканадцять кроків.

Я зрозумів, що трапилося: вони наскочили на великий стовбур дерева, що плив за течією. Щоб позбутися біди, акавої повинні були від'їхати назад.

Попереду почувся приглушений застережливий вигук: нас помітили. В цю хвилину щось ударило по нашому човну, і мій сусід зойкнув, пробитий списом.

До такої сутички ми були готові. Передні і задні гребці продовжували веслувати, решта ж, облишивши весла, схопилася за зброю. Засвистіли стріли. Наші стріли добре влучали в ціль, там заметушилися. Ми вже допливли до них. Списи вгрузали в людські тіла. Я дістав сильний удар у ліве плече, на щастя, палиця лише сковзнула по тілу. Я встромив списа у ворога. Запеклий опір одразу ж зламався. Один акавой хотів утекти і скочив у воду. Палиця дістала його й розбила йому голову.

Ми подолали всіх. Того, що був у воді, вкинули в їх човен, потім узяли човен на буксир і попливли на середину річки. Там, де течія була найшвидша, ми вкинули труп у воду, щоб його понесло вниз по Оріноко.

Один акавой ще жив. Фуюді намагався добути від нього які-небудь відомості, але даремно. Полонений втратив притомність і згасав. І він вслід за іншими пішов у річкову безодню.

На нашому човні було двоє вбитих і один поранений. Усі інші відбулися легкими ранами. Ворог був запеклий і хоробрий і, незважаючи на наш раптовий напад і свою малочисельність, завдав нам відчутних втрат. Бій закінчився так швидко, що човен Арнака не встиг і доплисти.

Ми поверталися мовчки, один човен майже біля другого, третій, захоплений у ворогів, — на буксирі. Всі ми глибоко замислились.

— Арнак, — промовив я приглушено, коли ми входили в наше озеро. — Ти розумієш, що війна почалася? Вона буде кривавою. Ми вбили шістьох. Я тільки тепер побачив, що таке акавої — або ми їх знищимо дотла, або вони нас!

— Ми їх, — відповів він спокійно, але твердо. Потім додав немовби для пояснення: — Тепер ми знаємо, де їх схованка…

Більшість жителів Кумаки не спала, очікуючи нашого повернення. Всі раділи, що ми здобули перемогу. Але було чого і сумувати: не всі повернулися живими.

Я наказав для більшої безпеки подвоїти варту довкола хат з акавоями, потім викликав старшин і найголовніших воїнів на другий кінець селища, щоб доповісти їм про все.

— Більш-менш точно ми знаємо, де стоять табором акавої: на другому боці Ітамаки, над лагуною, за піщаною косою. Ще цієї ночі туди попливуть наші розвідники і ранком визначать точно місце їх табору. Потім вирішимо, як їх знищити.

— Хто поведе розвідників? — запитав Манаурі.

— Хто? І справді, — сказав я, — це дуже важливе завдання. Може, я…

Почулися заперечливі вигуки, що я вночі не спав, що у мене болить ліве плече, що мушу зберегти сили для майбутнього, і ця турбота щиро розвеселила мене.

— Так хто ж піде, до біса? — вигукнув я.

— Я! — сказав Арнак.

На світанку пройшла велика злива — провісниця близького вже періоду дощів — і після цього в кривавій заграві зійшло сонце. Це явище більшість жителів у Кумаці розцінювали як знамення близького бою. Я прокинувся бадьорим, ліве плече все ще було темносинє, але боліло менше.

Після сходу сонця акавої знову розклали