Вежа блазнів - Анджей Сапковський

— Прошу до столу, шляхетні панове, — промовив єпископ, знову вражаючи, цього разу дзвінким і дуже молодим голосом. — Хоч це стодола, а не палац, почастуємо, чим хата багата, зате до простої сільської їжі будемо призволитися таким угорським вином, яке і в короля Сигізмунда в Буді не завжди подають. Що нам підтвердить королівський канцлер, його милість пан Шлік. Якщо, звичайно ж, визнає цей напій власне таким.

Молодий чоловік, який, проте, був багато вбраний і виглядав дуже достойно та вельможно, поклонився. На лентнері він носив герб — срібний клин на червоному полі й три кільця оберненої тинктури.

— Каспар Шлік, — шепнув Шарлей, — особистий секретар, довірена особа і радник Люксембуржця. Зовсім непогана кар'єра для такого головуса…

Рейневан витягнув соломинку з носа, надлюдським зусиллям стримавши бажання чхнути. Самсон Медок застережливо шикнув.

— Особливо сердечно вітаю, — вів далі єпископ Конрад, — його достойність Джордано Орсіні, члена колегії кардиналів, а тепер легата Його Святості папи Мартіна. Вітаю також представника орденської держави, шляхетного Готфріда Роденберга, війта з Липи. Вітаю теж нашого поважного гостя з Польщі та гостей з Моравії і Чехії. Здрастуйте і сідайте.

— Аж сюди сраного хрестоносця принесло, — бурчав Шарлей, намагаючись ножем розширити щілину в перекритті. — Війт з Липи. Де ж це? Либонь, у Пруссії. А решта хто? Там-он бачу пана Путу з Частоловиць… Отой широкоплечий, з чорним левом на золотому полі, це Альбрехт фон Колдіц, свидницький староста… А той, з одривусом у гербі, напевне, котрийсь із панів з Краваржа.

— Сиди тихо, — шикнув Самсон. — І перестань длубатися… Бо нас викриють через те, що до їхніх кубків сиплються тріски…

Унизу, справді, вже піднімали кубки і пили за здоров'я один одного, слуги бігали з глеками. Канцлер Шлік похвалив вино, але важко було сказати, чи не з дипломатичної ввічливості. Виглядало на те, що ті, хто сидів за столом, були знайомі між собою. За деякими винятками.

— А ким є, — поцікавився єпископ Конрад, — ваш юний супутник, монсиньоре Орсіні?

— Це мій секретар, — відповів папський легат, маленький сивий дідок з милою усмішкою. — Звати його Миколай з Кузи. Я пророкую йому велику кар'єру на службі нашої Церкви. Vero[380], він дуже прислужився мені у моїй місії, бо, як ніхто інший, уміє спростовувати єретицькі, особливо ж лолардські і гуситські тези. Його достойність єпископ краківський може підтвердити.

— Єпископ краківський… — прошипів Шарлей. — Зараза… Це ж…

— Збігнев Олесницький, — пошепки підтвердив Самсон Медок. — У Шльонську, веде закулісні переговори з Конрадом. Холера, оце так ми влипли. Сидіть тихо, як ті миші. Бо якщо нас викриють, то нам кінець.

— Коли так, — промовив унизу єпископ Конрад, — то, може, велебний Миколай з Кузи розпочне? Адже саме це і є метою наших зборів: покласти край гуситській заразі. Перш ніж нам подадуть їжу і вино, перш ніж ми наїмося і нап'ємося, нехай-но ксьондзик спростує для нас Гусові повчання. Слухаємо.

Прислуга внесла на ношах і звалила на стіл печеного вола. Зблиснули і пішли в рух кинджали і ножі. Молодий Миколай з Кузи встав і почав промову. І хоча очі юного священика спалахнули, коли він побачив печеню, голос його не задрижав.

— Іскра — річ невелика[381], — почав він натхненно, — але як на суху річ потрапить, то містам, мурам, лісам великим згубу чинить. Закваска теж здається річчю малою і нікчемною, а всі діжі заквашує. А дохла муха, мовить Екклезіаст, зіпсує посудину пахучого єлею. Так і недобре вчення від когось одного починається, заледве двох чи трьох слухачів має на початку, але поволі канцер у тілі шириться, а як кажуть: погана вівця всю отару запоганює. А тому належить іскру тієї ж миті, як з'явиться, гасити, і закваску до діжі не допускати, і нездале тіло відтинати, і погану вівцю з кошари виганяти, щоб дім весь, і тіло, і діжа, і худоба не загинули.

— Нездале тіло відтинати, — повторив єпископ Конрад, шарпаючи зубами шматок воловини, що стікав жиром і кривавим соком. — Добре, воістину добре правите, молодий пане Миколаю. Вся справа в хірургії! Залізо, гостре залізо — найкраща медицина на гуситський канцер. Вирізати! Різати єретиків, різати, і безжально!

Зібрані за столом теж засвідчили згоду, бубонячи з повними ротами і жестикулюючи обглоданими костомахами. Віл помалу перетворювався на воловий кістяк, а Миколай Кузанський спростовував одну за одною гуситські помилки, по черзі оголюючи всі недоречності вчення Вікліфа: заперечення таїнства Перетворення, заперечення існування чистилища, відкидання культу святих та їх зображень, відкидання усної сповіді. Нарешті дійшов до причастя sub utraque specie[382] — і його також спростував.

— Під одним, — кричав він, — під хліба лише видом має бути для вірних причастя. Гласить-бо Матвій: «Хліб наш насущний, panem nostrum supersubstantialem[383] дай нам сьогодні. Гласить Лука: «Узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм, проказуючи: «Це Тіло Моє».[384] Де тут про вино сказано?[385] Воістину, один і тільки один є Церквою схвалений і підтверджений звичай, щоби проста людина під одним тільки видом причастя приймала. І на цьому кожен, хто сповідує, стояти повинен!

— Амінь, — закінчив, облизуючи пальці, Людвіг Бжегський.

— Як на мене, — гаркнув по-левиному єпископ Конрад, жбурнувши кістку в куток, — гусити можуть собі приймати причастя хоч би й навіть під видом клістиру, з боку задниці! Але ці сучі сини хочуть мене пограбувати! Кричать про беззастережну секуляризацію церковних багатств, про нібито євангелічну бідність кліру! Тобто це в мене відібрати — і помежи себе порозтягувати? О ні, клянуся муками Господніми, не бути цьому! Через мій труп! А швидше — через їхнє єретичне стерво! Бодай би вони повиздихали!

— Наразі вони живі, — кисло промовив Пута з Частоловиць, клодзький староста, якого якихось п'ять днів тому Рейневан і Шарлей бачили на турнірі в Зембицях. — Наразі вони живі — й ведеться їм цілком добре, абсолютно усупереч тому, що пророкували після смерті Жижки. Мовляв, перегризуться між собою Прага, Табор і Сирітки. Нічого не вийшло, панове. Якщо хтось на це розраховував, то гірко обманувся.

— Небезпека не тільки не зменшується, а й навіть зростає, — загримів глибоким басом Альбрехт фон Колдіц, староста і земський гетьман вроцлавсько-свидницького князівства. — Мої шпигуни повідомляють про дедалі тіснішу співпрацю пражан і Корибута зі спадкоємцями Жижки: Яном Гвєздою із Віцеміліц, Богуславом зі Швамберка і Рогачем з Дубе. Вголос говорять про спільні військові походи. Пан Пута