Вежа блазнів - Анджей Сапковський
— Війна, — повторив з натиском перший францисканець, — це зло. Це ми вже з'ясували. А вам що, здається, ніби ця блокада — суголосна з Ісусовим вченням? Велів Ісус на Горі морити голодом ближнього? Християнина? Відкинувши релігійні диференції, чехи — теж християни. Нікуди не годиться таке ембарго.
— Твоя правда, брате, — докинув слово Тибальд Раабе, що розвалився під дубом. — Так не годиться. І ще вам скажу, що такі блокади часом перетворюються на палку з двома кінцями. Щоб тільки вони нас до біди не довели, як довели лужичан. Щоб не обійшлися Шльонську так само дорого, як Верхній Лужиці минулорічна Оселедцева війна.
— Оселедцева війна?
— Так її назвали, — спокійно пояснив голіард. — Тоді-бо теж ішлося і про ембарго, і про оселедці. Як хочете, то розповім.
— Авжеж, хочемо. Хочемо!
— А було воно, — Тибальд Раабе випростався, зрадівши, що всі зацікавилися, — так: пан Гинек Бочек з Кунштата, чеський шляхтич, гусит, страшенно любив оселедці, мало що він їв з таким задоволенням, як балтійські оселедці по-голландському, особливо під пиво чи горілку або ж у піст. А верхньолужицький лицар Генріх фон Дона, пан на Графенштайні, знав про апетит пана Бочека. Оскільки ж рейхстаг саме радився стосовно ембарго, то вирішив пан Генріх перетворити слово на діло і на власний розсуд гусита пригнобити. Та й заблокував йому постачання оселедця. Розізлився пан Бочек, узявся просити, мовляв, релігія релігією, але оселедець оселедцем! Воюй собі, такий-сякий папісте, за доктрину і літургію, але оселедці мені залиш, бо я їх люблю! А пан Дона йому на це: оселедців до тебе, єретику, не пропущу, жери, Бочек, копчений бочок, себто грудинку, навіть по п'ятницях. І це переповнило чашу! Зібрав розлютований пан Гинек дружину, рушив на лужицькі землі, несучи туди меч і вогонь. Першим пішов з димом замок Карлсфрід, прикордонний митний пункт, де затримували оселедцеві транспорти. Але панові Бочеку цього було мало, так страшно він розізлився. Запалали села навколо Гартау, костели, фільварки, ба, заграва пожеж засвітила в очі навіть передмістям самої Житави. Три дні пан Бочек палив і грабував. Не окупилася, ой не окупилася лужичанам Оселедцева війна! Не бажаю Шльонську нічого подібного.
— Буде так, — промовив францисканець, — як Бог дасть. Усі надовго замовкли.
* * *
Погода почала псуватися, грізно потемніли гнані вітром хмари, ліс шумів, перші краплі дощу почали залишати мокрі сліди на каптурах, опончах, крупах коней і мішковині чорного воза. Рейневан наблизив свого коня до Тибальда Раабе, вони поїхали, торкаючись стременами.
— Гарна розповідь, — стиха заговорив він. — Про оселедці. І кантилена про Вікліфа теж нічого так. Дивно тільки, що ти не підсумував усього, як там, у Кромоліні, читанням чотирьох празьких статей. А от цікаво, податковий колектор знає щось про твої переконання?
— Дізнається, — тихо відповів голіард, — коли настане час. Бо є, як говорить Екклезіаст, час мовчати і час говорити. Час шукати і час утрачати, час зберігати і час викидати, час любити і час ненавидіти, час війні і час миру.[376] На все свій час.
— Цього разу я погоджуся з тобою цілком і повністю.
* * *
На роздоріжжі, серед світлого березняку, стояв кам'яний покутний хрест, одна з численних у Шльонську пам'яток злочину і каяття.
Навпроти хреста яснів піщанистий тракт, в інші сторони вели похмурі лісові дороги. Вітер шарпав крони дерев, жбурляв сухим листям. Дощ — наразі ще тільки дрібний — сік по обличчі.
— На все свій час, — сказав Рейневан Тибальду Раабе. — Так говорить Еклезіаст. Тож і нам настав час попрощатися. Я повертаюся до Зембиць. Нічого не кажи.
Колектор дивився на них. А також брати-мінорити, прочани, солдати, Хартвіг фон Штітенкрон і його донька.
— Я не можу, — почав Рейневан, — залишити друзів, які можуть бути в біді. Так не годиться. Дружба — річ велика і прекрасна.
— Чи ж я щось кажу?
— Їду.
— Їдьте, — кивнув голіард. — Але якби вам довелося змінити плани, якби ви все-таки надали перевагу Бардо й дорозі в Чехію… Ви легко нас наздоженете. Ми будемо їхати повільно. А біля Сціборової Вирубки плануємо зробити довший привал. Сціборова Вирубка, запам'ятаєте?
— Запам'ятаю.
Прощання було коротким, навіть дещо побіжним. Звичайні собі побажання щастя і Божої допомоги. Рейневан розвернув коня. У пам'яті залишився погляд, яким попрощалася з ним донька Штітенкрона. Погляд телячий, масний, погляд водянистих і тужливих очей з-під вищипаних брів.
«Така бридуля, — подумав у галопі проти вітру й дощу Рейневан. — Такий страхопуд, такий страхополох. Але вдатного чоловіка помітить відразу, і зуміє розпізнати».
Кінь подолав галопом десь гону, перш ніж Рейневан усе обміркував і збагнув, який же він дурний.
* * *
Вилетівши на них поблизу великого дуба, він навіть не дуже здивувався.
— Го-го! — крикнув Шарлей, стримуючи танцюючого коня. — Клянуся всіма духами! Та це ж наш Рейневан!
Зіскочили з сідел, за мить Рейневан застогнав у сердечних обіймах Самсона Медка, які, проте, загрожували поламати йому ребра.
— Ну-ну-ну, — говорив трохи зміненим голосом Шарлей. — Утік від зембицьких катів, утік від пана Біберштайна із замка Штольц. Моє шанування! Поглянь-но лише, Самсоне, який здібний юнак. Усього лише якісь два тижні зі мною, а скільки навчився. Спритний став, мать його, як домініканець!
— Він їде до Зембиць, — зауважив Самсон, здавалося б, холодно, але в його голосі теж бриніло зворушення. — А це виразно свідчить супроти спритності. І заперечує розум. Як воно, Рейнмаре?
— Зембицьку справу, — сказав Рейневан, зціплюючи зуби, — я вважаю закінченою. Ніби її й не було. Мене вже ніщо не пов'язує з… з Зембицями. Мене вже ніщо не пов'язує з минулим. Але я боявся, що вас там схопили.
— Вони? Нас? Та ти жартуєш!
— Я радий вас бачити. Я справді дуже тішуся.
— Сміятимешся. Ми — теж.
Дощ посилився, вітер шарпав гілля дерев.
— Шарлею, — мовив Самсон. — Гадаю, нам уже нічого далі їхати слідом… Те, що ми збиралися зробити, уже не має ні мети, ні сенсу. Рейнмар вільний, його ніщо не зв'язує, давай дамо коням шпори, і гайда до Опави, до угорського кордону. Пропоную залишити за спиною Шльонськ і все шльонське. У тому числі й наші відчайдушні плани.
— Які плани? — зацікавився Рейневан.
— Не має значення. Шарлею, що скажеш? Я раджу відмовитися
