Гумор та сатира - Ян Ілліч Таксюр

Внєсітє ето в Констітюшн!

І зазирнувши Ненці в душу,

Як у великий темний рот,

Поклала товстий бутерброд.

8.

Настала черга Біллі Грума:

— О! Мене мучить тяжкий дума!

Багато зайвого в Юкрейн,

Що треба викинуть скорей!

В Модель по груди він заліз,

Вона на це дивилась сонно,

І раптом витягнув… ікону.

З Синочком Матір Божа. — Пліз!

І кинув їх обох під ноги.

— Вкраїнці! Ми дамо вам бога!

(Як впала дощечка до долу,

У мене в серці закололо.)

— Не треба нам! У нас вже є! -

Якісь дядьки тут заволали,

Котрих вже ноги не тримали.

— Наш! Власний бог! Пшеничну п’є!

На закусь любить борщ із сальцем.

Не те, що той старий, москальський!

У нього свій патріархат

Від Оболоні аж до Бучі,

І патріарх у нас всіх круче,

А хто не вірить, зараз, гад,

За несвідомість б’ємо пику!

Тут Білл “секьюріті” покликав,

І хлопців провели в буфет,

Чи в потаємний кабінет…

Не в тому суть, бо казці, діти,

Страшненька настає фініта!

9.

— Пар-р-дон! — почулося, — Мер-р-сі!

І номер закрутивсь коронний.

З’явився сам Семен Кордонний –

Він видавав журнал «Труси»,

Де «кашпіровські» та «сталони»

Знімались тільки в панталонах.

— Нам треба Мамцю розстебнуть! —

Гукнув Семен, — бо хоч і мати,

А все ж вона повинна мати

Пристойну сексуальну грудь!

І він заліз на ту Модель,

І блузку їй задрав зухвало,

І показалося чимало…

— Кайфова в нас мадмуазель!

З такою кожному охота

Себя імєть, пардон, на фото!

І в мить таке у них пішло,

Що і захочу — не забуду,

Бо піднялись елітні люде,

І кожне, як просте мурло,

На Неньку почало сідати.

Семен наводить апарата,

Еліта преться до гори —

Хто сів на руки, хто на плечі,

Схилилась Лялька небезпечно –

Не бачать! Біс їх забери!

10.

Ну, значить, йде оте знімання,

Кричить Кордонний: красота!

І вже збирає стерво «мані»,

Та й у клієнтів ще пита:

— ЧИ ДОБРЕ ВАМ НА УКРАЇНІ?

— Ой, добре нам на Україні! —

Відповідають. Отаку

Ми завжди мати і хотіли!

Коли якомусь мужику

На шию сісти закортіло.

А в ньому сала пудів п’ять,

Не чоловік — ходяча шкварка!

Його вважали олігархом,

Але боялись так назвать,

Бо говорили, що замочить…

Скотився з Нені той віночок,

З грудей почувся рип та хрип,

З боків полізла арматура,

І раптом діячі культури

І та еліта — в яму, вглиб

Кудись з Моделлю провалились,

А звідти вирвався вогонь!

Страшенно матюкавсь ОМОН,

Семен волав що було сили

І як пацюк шукав щілину!

Та все рвонуло за хвилину…

11.

Мене у поле віднесла

Могутня хвиля вибухова.

Опам’ятався край села,

Що звалось дивно Чорноброве.

І на горі побачив храм.

Високий, білий та пригожий.

Піднявсь. Ввійшов… Та ж Матір Божа!

І Син Її… Не знаю сам,

Хто підказав мені те слово,

Але з нутра, від німоти

Піднялось: “Господи, прости!..”

І сон розтанув. Вдома знову

Лежу. На кухні кран тече,

І ніби щось мені пече,

А потім тихо так лоскоче.

Коли відкрив, нарешті, очі,

Солоне по щоках текло,

А поруч був сусід Микола:

— Петро, пробач, що в нас було,

Того не буде більш ніколи!

І щоб не дихати вином,

Воно сердешне відверталось.

Обнялись ми. Поцілувались.

І він сказав: “Он за вікном

Погода ж клас! Айда до мами

У Чорноброве посапать!”

— Так в тих краях у тебе мама?

— Авжеж. І соток тридцять п’ять!

І ми поїхали в народ

Копати материн город.

2002–2003

Я не тримавсь за поручень в метро.

Я на підпитку ледь не впав на шпали.

Але я знав, що ти мене чекала,

І ніби ззаду хтось встромив перо.

Короче, то кохання врятувало…

— Петренко.

— Дуже неприємно.

— Взаємно.