Том 12 - Леся Українка

Сей тиждень почуваюся краще і навіть знов писати почала (може, таки якось пощастить мені покінчити нескінчене, поки почнуться митарства по спеціалістах). Про стан мого здоров’я я детально писала Лілі і тепер ще пишу, то вона тобі розкаже. Дуже я жалувала, що папа не схотів приїхати до нас, бо тут февраль був дуже теплий і гарний, то папі могло б се бути корисно. Але тепер, якщо жалую, то тільки 8 егоїстичної причини, бо мені було б приємно з папою, але йому, може, й недобре було б— страх подлий март видався! Ніяк не нагріємось ні надворі, ні в хаті — віє норд-ост, сяя кара божа всього Чорномор’я. Поки се не скінчиться, то не можу збиратися ні в яку дорогу. Перш ніж їхати мені, муситиме Кльоня поїхати в Сімферополь, щоб виправити мені пашпорта (я ще не маю «отдельного вида») та, може, зважу їхати за границю, то й про загра-ничний папшорт подбати. Але тепер на морі все шторми, то куди ж його їхати! Навіть дивуюся, чого мені саме тепер поліпшало. Може, того, що я нікуди не ходжу і нічогісінько не роблю (навіть до направи білизни брала швачку, чого й зроду не бувало!). Мені добре трапилось, що маю дуже добру служанку, дівчину з Малої Перещепи-ни, що приїхала сюди «на поправку», та не має змоги нрожити без служби. Вона інтересується жити у нас, бо «мала сім’я» і не тяжка робота, а ми раді їй, бо дівчина чесна і дуже ретельна, часом аж надміру. Вона вже звикла, що з нами можна говорити по-простому, і вже'не мучить мені вух тим «новорусским жаргоном», що панує в нашому дворі. Наші хазяї полтавці і вся двірня з України, але мова така, що аж жаль слухати (хоча хазяйка передплатниця «Рідного краю» і величає себе малоросіянкою), вже досить того, що кухарку Горпину звуть Грушею... Ще тут живе один великий твій почитатель — Храпаль, брат «знаменитого», але сам не знаменитий. Просив кланятись тобі, хоч ти його й не знаєш. Та й він тебе в лице не знає і довго думав, що то я єсть ти, а потім не

міг собі дати ради з комбінацією Драгоманова-Косач-Квітка, хто чим зветься і чому, і як сюди «писатель Квітка» приходиться. Зовсім заморочився пан! А він і без того чудненький... Я ховаюсь від його безконечних розмов, а КЛЬОНЮ він часто «пісочить», умовляючи кинути службу і зайнятись садівництвом. Єсть у нас квартиранти — два молоді кацапчики —«третий элемент» тутешнього земства й управи, хлопці спокійні і нам клопоту не завдають, бо і не обідають у нас. Обоє «северные», аж з Вологди. Часом розказують цікаві побутові анекдоти про свою сторону, наприклад, як там баби кладуть в молоко «холодя-ночки» (ж а б и), щоб воно не кисло, і теє молоко п’ють усі. Наша перещеплянка мало не зомліла, вжахнувшись такого звичаю. Оце поки я не могла нічого писати, то чимало перечитала з російських новинок, що понадавали мені знайомі. Читала «Шиповник», «Землю», «Знание», «Жизнь» і «содержание оных» здебілыпа «не одобрила». Да, оскудение... Найбільш інтересні Муйжель і Шолом Аш, решта претенціозні і мало інтересні. Андрєєв коли б не скінчив, як Мопассан, я це серйозно подумала після його «Проклятая зверя». Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Іменно це найбільше прикро мені й в ославлених «Щаблях життя», та й в драмі Пахаревського. Так, наче люди з зав’язаними очима пишуть...

Ах, сміхота була мені читати рецензії на мою «Кассандру»! Люди, очевидячки, прийняли її за побутову п’єсу «з троянського життя»! А Перець, певне, ніяких віршованих драм не знає, крім псевдокласичних та інтерлюдій XVII—XVIII віків. От, не може мені «критика» навіть хвалою догодити...

Кльоня ходить потроху на службу, а поміж тим «нотаріальне» зубрить. Маримо ми, коли б якось врядитись як не в Криму (що страшенно трудно), то в Бессарабії або в південному Поділлі, інакше прийдеться знов чвалати на Кавказ, а сього вже так не хочеться, що й сказати трудно. Та вже ж мусимо південних сторін держатися через ті туберкульози...

Бувай здорова, мамочко, міцно-міцно цілую тебе і всіх наших. Кльоня кланяється.

ЗО травня 1908 р. Євпаторія 17 мая 1908 р. Євпаторія,

Примореная санатория, № 14.

Любая Лілеєнько!

Сьогодні третій день, як ми перебрались сюди, але це тільки сьогодні як розпакувались і розташувались як слід, а то так і сиділи в хаосі, бо Кльоня мені не давав з речами возитись, а сам теж не мав енергії. Через це я і листів не писала, бо неможливо було в тій обстановці. Якось погано випав наш виїзд з Одеси. Приїхали ми ще в минулу суботу (10. V) на пристань до парохода, що по росписанію мав іти на Євпаторію,— раптом заявлено нам, що на Євпаторію сей пароход не йде, а перед годиною вже пішов туди якийсь інший, що в росписанії «не значитея». З великим клопотом пристроїли ми багаж на схов і виїхали другого дня в 12 г., та й то з тарапатами: як уже взяли білети і здали багаж, заявлено нам, що спати вночі нігде буде, бо «нет свободных коек» (а в Євпаторії ми мали бути тільки в 6 г[один] рано!); така перспектива примусила нас забратися з парохода, а як вже забралися, то начальство пароходне роздумалось і пообіцяло нам місця на ніч. І знов ми з усіма пачками потяглись на пароход... Все це і розізлило і втомило чимало. Місця на ніч все-таки дано, але спати мало що прийшлось через галас.

В Євпаторії заїхали спершу в отель, бо в санаторію було ще рано, а потім зважили заждати два дні, поки мине подорожня втома, бо вже Кльоня знав, що гідропатія вимагає свіжої сили, невтомленого організму. Тим часом третього дня трапилось свято (звичайне, люди про те завчасу не пам’ятають), то прийшлось і той день заждати, бо не можна було потрібних грошей з банку взяти. Але то вийшло на добре, бо, справді, перші два дні тутешні оруди так томили Кльоню, що, не відпочивши перед тим гаразд, міг би й розклеїтись. Сьогодні вже якось звик та й лікар де в чому змінив процедуру, то вже, здається, буде добре. Я врядилась теж в санаторії, як «сопровождающая», бо гідропатії я, слухаючи Ізраеля, боюся, а тут і сонячних ванн без води не роблять. Та, власне, маю