Збірка творів - Вільям Шекспір

(Зникає з вікна)

ГРАЦІАНО

Клянуся каптуром, що не єврейка

Вона, а чарівне дівчатко!

ЛОРЕНЦО

Хай

Господь мене поб’є, коли її

Я не люблю. Якщо судити можу, —

Розумна Джессіка і чарівна,

Коли мене не дурять власні очі;

І віддана — це щойно довела

Вона сама. І через те назавжди

Зостанеться вона в моїй душі,

Бо віддана, розумна і прекрасна!

Джессіка сходить униз.

Ти вже прийшла? Ходімо ж, саме час.

Давно чекають маски вже на нас!

(Виходить разом з Джессікою та Салеріо.)

Входить Антоніо.

АНТОНІО

Хто тут?

ГРАЦІАНО

Синьйор Антоніо?

АНТОНІО

Ну й ну!

А де ж поділась решта, Граціано?

Минуло дев’ять, вас чекають друзі.

Не буде маскараду, бо дмухнув

Погожий вітер, тож Бассаньйо нині

Лаштується в дорогу. Посланців

Я двадцять розіслав, щоб вас найти.

ГРАЦІАНО

Гаразд! Мене по-справжньому втішає,

Що нині корабель наш відпливає!

Виходять.

Сцена 7

Бельмонт. Кімната в домі Порції.

Фанфари. Входять Порція, принц Марокканський та їхній почет.

ПОРЦІЯ

Ну ж, розгорніть завісу, всі скриньки

Шляхетному ви принцові одкрийте.

Тепер ви можете почати вибір.

ПРИНЦ МАРОККАНСЬКИЙ

Ось перша, золота, і напис тут:

«Хто вибере мене, той все здобуде,

Чого бажає більшість із людей».

А друга — срібна. Друга обіцяє:

«Хто вибере мене, той буде мати

Все те, на що він заслужив». А третя

Свинцева вся, похмура і тяжка,

Як напис той, що я на ній читаю:

«Хто вибере мене, повинен той

Віддати все й рискнути всім, що має».

Як я довідаюсь, чи вибрав ту,

Що саме треба?

ПОРЦІЯ

Мій портрет лежить

В одній з тих скриньок, і коли її

Ви відгадаєте, я буду ваша.

ПРИНЦ МАРОККАНСЬКИЙ

Хай вибір мій скеровують боги!

Побачимо. Проте я хочу ще раз

Всі написи удруге прочитати.

Що каже нам оця свинцева скринька?

«Хто вибере мене, повинен той

Віддати все й рискнути всім, що має».

Віддати все. За що? За той свинець?

Задля нікчемного свинцю рискнути?

Загрожує ця скринька! Чоловік,

Що віддає на риск своє останнє,

Надію має на значний бариш,

Та глузду золотого не спокусить

Метал нікчемний; отже, за свинець

Я не рискну і не віддам нічого.

Що срібло це сказати нам бажає

Своїм цнотливим відтінком шляхетним?

«Хто вибере мене, той буде мати

Все те, на що він заслужив». Стривай!

Шляхетний марокканцю, безсторонньо

Спочатку зваж, чого ти вартий сам.

Якщо я маю сам себе цінити,

То вартий я багато. А проте,

Можливо, ще не стільки, щоб дістати

Цю дівчину. Але свою достойність

Принижувати перед нею теж

Не маю я причини. Це була б

Ганебна малодушність. То чого ж

Я вартий? Ах, та Порції ж, звичайно!

Я заслужив походженням її,

Багатством, вродою і вихованням,

А більш за все — моїм палким коханням!

То чи не взяти скриньку цю відразу?

Ні, гляну я раніш на золоту:

«Хто вибере мене, той все здобуде,

Чого бажає більшість із людей».

Це — Порція! Її бажають; рветься

До неї цілий світ! Із чотирьох

Кінців землі до неї лине кожен —

Припасти, мов до образа святого.

Гірканії пустелі й аравійські

Піщані простори відлюдні стали

Шляхами проїзними для вельможців,

Що квапляться до Порцїї-красуні!

І царство хвиль, що згорда так плюють

Своїм верхів’ям небесам в обличчя,

Не може зупинити чужоземців;

О ні, безстрашно всі сюди пливуть,

Немов через струмок, щоб подивитись

На Порцію! В одній з оцих трьох скриньок —

Портрет її небесний! Та невже

В свинцевій він? Ні, то ганебна думка

Нікчемний і похмурий цей метал

Негідний навіть савана її

Вміщати! Може, я повинен думать —

Портрет її лежить у сріблі? Ні!

Адже у десять раз метал оцей

За золото бідніший! Це жорстоко!

Це грішна думка! Самоцвіт такий

Оправи гідний тільки золотої.

Є в Англії монета золота —

Лик ангела зображено на ній,

Та викарбувано його лиш зовні.

А тут — лежить всередині цей ангел,

Немов на золотому ложі. Дайте

Мені ключа; я вибираю цю —

Хай буде те, що буде!

ПОРЦІЯ

Ось він, принце.

Якщо портрет мій там — тоді я ваша.

ПРИНЦ МАРОККАНСЬКИЙ

(відмикає золоту скриньку)

О пекло! Що це? Голий череп! Щось

Устромлено йому в порожнє око!

Якась записка. Що в ній? Прочитаю:

«Не все те злото, що блищить, —

Не забувай того й на мить!

На думці в багатьох одне —

Щоб лиш побачити мене.

У домовині золотій

Лиш хробаки, огидний гній.

Коли б ти розум мав старий,

Хоч ти ще й тілом молодий,

Ти б марно часу не губив

І влучно б вибір свій зробив!

Тебе б не ждав такий привіт,

Щасливий був би на весь світ.

Прощай, твій запал молодий, —

Його поб’є мороз лихий!»

Який же це привіт холодний, —

Прощай, мій запал молодий!

Скорився дух мій благородний,

Привіт тобі, мороз лихий!

Прощайте, йду! Мене мороз скував.

Так від’їздить лиш той, хто все програв!

(Виходить)

ПОРЦІЯ

Чудово! Приберіть! Того ж без краю

Всім женихам таким, як він, бажаю!

(Виходить)

Сцена 8

Венеція. Вулиця. Входять Салеріо й Соланіо.

САЛЕРІО

Бассаніо, — я, друже, бачив сам —

Вітрила розгорнув, і Граціано

Одчалив з ним; але там не було

Лоренцо.

СОЛАНІО

Той єврей-шахрай зняв гамір,

І дож пішов на корабель з ним разом,

Щоб там усе оглянуть.

САЛЕРІО

Запізнивсь він,

Бо розпустив уже той корабель

Вітрила. Дожеві, проте, сказали,

Що бачили і Джессіку, й Лоренцо

В гондолі разом. Слово честі дав

Антоніо у тому, що напевне

Їх не було на кораблі Бассаньйо.

СОЛАНІО

Я пристрасті такої ще не бачив,

Не чув, щоб хто так лютував скажено,

Щоб хто по вулицях так голосив,

Як той єврей, собака: «О дочка!

Мої дукати! О моя дочка!

Втекла з християнином! О дукати!

У християн я їх здобув! О право!

Закон! Закон! Моя дочка й дукати!

Один мішок. Ні, два мішки зашитих!

На них моя печатка, — то подвійні

Дукати там! Дочка моя украла!

Там самоцвіти! Камені коштовні!

Два камені моя дочка украла!

Знайди мені дочку, о правосуддя!

Каміння в неї і мої дукати!»

САЛЕРІО

Хлопчиська із Венеції всієї,

Старого доганяючи, кричали:

«Де самоцвіти, де дочка, дукатй?»

СОЛАНІО

Хоча б віддав Антоніо завчасно

Йому свій борг — інакше за усе

Поплатиться він дорого.

САЛЕРІО

До речі,

Я вчора бачив одного француза,

Який мені сказав, що у протоці

Між Англією й Францією ніби

Втонув венеціанський