Поезії - Олександр Павлович Бердник

І сивизну густу біля солдатських скронь. Всього ще буде — сліз і радості, одначе Розсудить все вогонь. Народження і смерть — то спалахи й згасання, Але вогонь життя і в сонці, і в золі, В польоті журавлів, у тиші, і в коханні У Матері-Землі… Її потік життя пітьма не подолає, Ще буревію гнів планету потрясе… Хто витрима грозу — той піде до безкраю. Вогонь розсудить все! Вогонь розсудить все! ДЗЕРКАЛО
Де побачиш дзеркало — розбий! То воно зіткало наші шати. Блиск отой — холодний і німий — Нас до нього змусив повертати. Ми зирнули у світи площин, Ми себе побачили окремо, І від Батька одірвався Син, Вдаль пішов стривоженим Големом. Бідний робот! Вже пройшли віки, Він все бродить, загляда в дзеркала: Там повзуть якісь чоловіки, Птахи, риби, леви і шакали. Звідти зорі блимають, сонця, Там ліси видзвонюють заклично, Ходить бідний робот без кінця, Зазирає у свічада звично… І забув, забув уже давно, Що усі ті образи несталі Лише снів імлисте волокно, Що його витворюють дзеркала!.. Де побачиш дзеркало — громи! Те, що є — ніколи не вмирає! Бий в холодне марево грудьми, І воно тебе не зупиняє!.. ГРОЗА З ТЮРЕМНОГО ВІКНА
Біла хмара повстає на чорну хмару, Небо грозиться, викрешує вогні. То чубаті козаки і яничари Загукали, закружляли у борні! Гей, виблискують небесні ятагани, А над ними грізні списи січові, Наступають, гонять тучі нездоланно Шаленіючі хлоп’ята лугові! Щось ворожий голос буркає облесно, Та дзвінкі удари чути на землі: То розковують невільників небесних У міжзоряних просторах ковалі. Подалися чорні хмари-яничари, Малинові стяги мають, як живі! Піднебесна загорілася Скутара, Розпадаються хурдиги вікові! Затихають сколошмачені простори, Позбиралися у небі козаки, І пливуть до Січі через море Білі чайки, чорно-сині байдаки… НАПЕРЕКІР
Всьому наперекір, усім наперекір Летіти в ніч, Зірвати сітку снів, вдихнути сяйво зір, Почути їхню річ! Про що вони дзвенять, про що мовчать вони Віки, віки? Що сіється вночі на зоряні лани? Людські думки! О розуме їдкий, о розуме хисткий! Не сій же зла, Щоб в зоряні жнива, у день отой святий Любов цвіла! Всьому наперекір лиш правдою засій Той дивосвіт, Крізь громи катівень, крізь пекла буревій Спіши в політ! Усім наперекір, всьому наперекір Будуй мости! Одна нога в пітьмі, а друга — поміж зір… То будеш ти! ПІСНЯ БУДДИ
Пробігають роки. Пролітають віки. — Піднімайте вітрила! — лунають кличі. Та даремно готують похід вояки, Іржавіють у піхвах двосічні мечі.